Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

А Кой дивився на мене, і в його очах світилося запитання. Він грав за правилами Джевала: перш ніж відповісти, чекав, що ж скажу я.

— Повітря забракло, — прохрипіла я. Горло пекло вогнем. — Загубила ремінь, не змогла відтяти мотузку, якою прив’язалася до рифу. — Кинула погляд на Коя.

Клов простежив напрямок мого погляду, смикнув вусами.

— Хто бачив? — Він різко розвернувся, вдивляючись в обличчя добувачів, що юрмилися на палубі. Та ніхто не відповів.

— А що тобі з того? — кинула я, зводячись на ноги.

Сперлася на бізань-щоглу¹⁴, важко дихаючи й долаючи порив знову виблювати.

Вузлувата мотузка все ще давила мені на стегна, пнулася через борт і щезала у воді. Потягнула, розмотала, ближній до мене кінець упав на палубу, я нахилилася його підняти. Волокна були не розідрані, а вправно розрізані.

Тут попрацювало лезо.

Тримаючи кінець мотузки в руці, кинула погляд на носову частину судна. Кой потупив очі, відвернувся й узявся опоряджати на собі ремінь. Останнім, що я бачила перед знепритомненням, було його обличчя: він дивився на мене знизу. Якби не знала, хто він такий, могла б вирішити, що це він розрізав мотузку та звільнив мене.

Я вихопила ножа з ременя добувача, який лежав до мене найближче, і розрізала мотузку, зав’язану на талії. З підпалубних приміщень піднявся гарпунник із бляшанкою з голками-нитками в одній руці та пляшкою хлібної в другій.

Простягнув до мене руку, та я відсахнулася.

— Не чіпай мене, — шикнула на нього; забрала все, що той приніс, і рушила повз нього донизу.

Кульгаючи сходами та тримаючись за стінку, щоб не гепнутися, я спиною відчувала напружені погляди всієї команди. Зняла з гака ліхтар і стала спускатися далі, аж до вантажного трюму. Сльози бриніли в очах, аж поки мене огорнула темрява.

Пошморгала носом, намагаючись загнати біль назад у груди й там затримати. Не діждуться вони, не почують мого плачу.

Нога розболілася, але нічого критичного: кількома стібками можна буде впоратися. Що важливіше — це завадить пірнати. Проте траплялося зі мною й гірше.

Зачинила за собою двері, присіла на порожній ящик, підсунула ліхтар ближче й відкоркувала пляшку. Глибоко вдихнула й видихнула, відтак плеснула трохи на рану. Зуби стиснулися, з горла вихопилося гарчання. Ногу обпекло, нудота накотилася і скрутила живіт, знову кортіло блювати, і від цього паморочилося в голові.

Піднесла пляшку до губ і ковтнула; у грудях розлилося тепло. Іще буквально секунда чи дві у воді — і не судилося б мені дихнути ще раз. Так і не отямилась би.

У коридорі за дверима панували тиша й темрява. Я втупилася в підлогу, намагаючись пригадати все, що бачила під водою. На тому рифі, крім мене, перебували тільки Кой і Райланд. І вираз у Райландових очах, коли той ухопив мене за горлянку, був вельми недвозначний. Він прагнув моєї смерті.

А це означало, що мотузку перерізав Кой. Що він урятував мені життя. Але такого просто не може бути.

Тремкими руками просунула нитку у вушко голки та стягнула найглибшу ділянку рани. Голка пройшла крізь шкіру зі слабким поколюванням — і я потішилася, що так промерзла, аж втртила чутливість.

— Наскрізь і назад. І ще раз наскрізь. — Я взялася до роботи, а губи самі нечутно повторювали ці слова. З кінчика носа скрапували сльозинки.

Клов навчив мене зашивати рани, коли я була ще малим дівчиськом. Він поранився абордажним гаком і, коли зловив на шканцях за підгляданням, усадовив мене й наказав навчитися.

— І ще раз наскрізь, — шепотіла я.

Складалося враження, ніби просторий вантажний трюм заклацнувся навколо мене, я здавалася сама собі крихітною піщинкою в темряві, а перед очима виринав один кришталево-прозорий спогад за одним. Батько за своїм бюро. Мама викладає переді мною рядочком коштовні камені.

«Які з них роблені?»

Коли я вперше впоралася із завданням правильно, ми разом залізли на грот-щоглу й радісно горлали, підставивши обличчя вітру.

Я вдивлялася в темряву, споглядаючи, як серед тіней коливається мамин образ. Він тремтів у промені, що падав згори, з палуби, блимаючи, мов світло ліхтарика. Мама стала привидом. І на якусь мить мені здалося, що я теж. Що я існую в якомусь проміжному просторі, де на мене чекає Ізольда. Що я, може, так і не вибралася з тих штормових хвиль. Що тоді померла, набравши в легені холодної морської води.

Тієї миті мені дуже хотілося до мами. До тої, яка пробуджувала від нічних кошмарів, коли я була дівчам. За всі ті роки на Джевалі та ще весь час по тому я зашкарубла так, як того прагнув Сент. Стала тривкою — спробуй зламай. Та тої миті, коли

скоцюрбилася тут, зашиваючи ногу, а з губ зривалися тихі схлипи, відчула себе маленькою. Вразливою. Ба більше: самотньою.

Витерла мокру щоку тильним боком вимазаної кров’ю долоні, накинула ще один стібок. Тут мостини зарипіли. Я піднесла ліхтар. Із того боку дверей світло вихопило чиїсь ноги. Вдивлялася у клямку: ось-ось вона зрушиться… Але за хвильку невідома тінь щезла.

Я стиснула в кулаку Вестову каблучку й кілька разів вдихнула й видихнула, щоб заспокоїтися. Минуло шість днів із того ранку, коли я спустилася штормтрапом з «Жоржини» в Дерні. П’ять ночей від тієї ночі, що я провела в його ліжку. Вілла, Пай, Остер, Геміш… Їхні обличчя туманно спливли перед очима. За ними промалювалося інше обличчя — Сентове. Глитнула клубок у горлі, згадавши, як він сидів у таверні Дерна з філіжанкою в руці. Усе віддала б, щоб побачити його тепер. Хоч би й байдужого. Хоч би й жорстокого.

Зробила останній стібок, вилила на рану рештки хлібної та оглянула роботу. Не найохайніший шов, тож лишиться неприємний шрам, але який уже є.

Підвелася, випустила з рук пляшку. Вона прокотилася через весь вантажний трюм, а я підняла ліхтар і попрямувала до дверей. Задерла підборіддя, відчинила двері й вийшла на пустий перехідний місток. Повернулася на палубу й побачила, що біля штурвала стоїть той матрос, чий голос привів мене до тями, і, вибалушивши очі, витріщається на мене.

Тицьнула ліхтар йому в руки.

— Мені потрібен новий ремінь.