Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я пропустила кінець мотузки через опору й затягнула міцним вузлом, а другий кінець обв’язала навколо талії. Мотузка затверділа від солі, тож менше ковзатиме.

Майже видобутий геліотроп мав колір висохлої водорості, що підсмажується на сонячному пляжі; він світився, визираючи зі скелі. Голос геліотропу — один із перших, що навчила мене розпізнавати мама. Ніби тиха мелодія знайомої пісеньки.

Вона казала, що такі камені треба припрошувати, щоб витягти з рифів. Що будь-кому вони не відгукуватимуться.

Я дістала з ременя зубило й обрала найбільший молоток. Варто було б діяти обережніше, узяти тонший інструмент, щоб не пошкодити краєчків, але нехай уже Зола вдовольниться тим, що отримає.

Дібрала потрібний кут, узялася обробляти край швидкими ударами й, коли навколо забриніла подірявлена скеля, озирнулася глянути на риф. Добувач, який працював із Райландом на іншому краю, відштовхнувся від прискалка й поплив на поверхню.

Я знову загатила по зубилу. Кірка базальту тріснула, навкруг заклубочилися дрібні шматочки й поволі осипалися на дно. Зачекала, поки вир заспокоїться, підпливла впритул і роздивилася краї каменя. Він був більший, ніж я очікувала, посередині нерівна смуга малинового кольору.

Знову почула порипування скелі, визирнула з-за хребта й озирнула риф. Він був порожній. Я ледь помітила, що задубілою шкірою пробігло поколювання — відлуння думки, що промайнула у свідомості, — як відчула якусь важкість.

Я крутнулася, виставивши зубило вперед, немов ножа, і аж розтулила губи, відчувши, як вода поруч потеплішала від крові. Райланд. Сильно смикнув мене за ремінь, просунувши ножа між ним та моїм стегном, і посовав його, мов пилку. Ремінь відчепився і впав на дно, я штурхонула нападника,

намагаючись його відштовхнути. Проте він учепився мені в горло та притиснув до рифу.

Я закричала під водою, я дряпалася, намагаючись розчепити його пальці, я копнула його — і в нозі боляче запекло від коралового укусу. Райланд дивився мені просто в лице, на бульбашки, що вихоплювалися з рота. Тілом пробігла гостра блискавка страху, від якої похолола шкіра ожила і в обличчя кинулася гаряча кров.

Він чекав, поки мої легені спорожніють. Намагався мене втопити.

Я стиснула губи, намагалася зусиллям волі сповільнити серцебиття, щоб не спалити останній ковточок повітря. Він привалився до скелі, притискаючи мене своєю вагою. Хоч скільки борсайся, його не зрушити з місця. Глянула нагору в пошуках якоїсь тіні. Може, бодай хтось побачить. А на поверхні води — саме лиш мерехтіння світла.

Безпорадно відчувала, як слабшає моя хватка, і в грудях бринів відчайдушний зойк. Руками вже не могла поворухнути. Заледве спромоглася зігнути пальці.

Райланд закліпав очима, вдивляючись у риф понад моєю головою. Стиснув мене ще дужче, а тоді раптом відпустив і відштовхнувся од відслонення. Побачивши, як він спливає наді мною, я теж відштовхнулася від скелі та щодуху рвонула нагору. Рухала кінцівками, вдивляючись у світло, що розливалося на поверхні, а на край свідомості вже наповзала темрява.

Ще сорок футів¹³.

Із кожним ударом серця опір води сильнішав, а руки млявішали.

Тридцять футів.

Аж тут мене щось різко смикнуло й зупинило, руки й ноги сіпнуло вперед, рот розтулився, і я наковталася холодної води.

Мотузка. Я ж нею ще й досі обв’язана. Прикута до того рифу.

Я заволала в паніці. Залишки повітря зринали бульбашками у воду, пальці вхопилися за вузол, з останніх сил смикаючи затверділе прядиво. Вузол не піддавався. Я смикнулася по ножа. А його не було. Ремінь лишився біля підніжжя рифу.

Свідомість залила чорнильна темінь, груди стиснуло, живіт скрутило. Спробувала стягнути мотузку через стегна, та де там. І тут знизу вигулькнула чорнява голова й на мене вирячилися чорні Коєві очі.

Переді мною заструменіла кров, здіймаючись, немов смужки диму, і я раптом відчула, як легшаю. Стаю порожньою. Біль у грудях зник, нутрощі спорожніли.

У вухах гупали удари серця. Поглянула на свою скривавлену ногу, на якій зяяла глибока рана. Мене огорнула тінь, вона оповила свідомість, і я здалася й дозволила їй проковтнути мене цілком.

12 Ринда (мор.) — корабельний дзвін.

13 1 фут дорівнює 30,48 сантиметра.

— Дихай!

Із глибини мене висмикнув гучний крик. Щоку запекло, у горлі перекотився якийсь звук.

— Дихай!

Насилу розплющила очі, переді мною — обличчя якогось чоловіка, сховане в тіні корпусу корабля, що нависав над нами. Якесь ледь знайоме обличчя. Матрос. Сірі очі стурбовано озирали мене, а я не могла й поворухнутися. Не могла дихнути.

Із води випірнула рука, здійнялася вгору, занурилася знов. Матрос ляснув мене по обличчю, у грудях вибухнув біль, я задихнулася, хапнула повітря й заразом ковток теплої морської води. Розпливчаста картинка перед моїм зором сфокусувалася, світ набув чіткості — і відразу накрила паніка. Я схопилася за мотузку біля себе, щоб утриматися над водою.

— Підіймай її! — Крик матроса боляче вдарив мені по вухах.

І почалося. Лебідка якоря на палубі «Селени» зарипіла і клацнула, мене потягнуло вгору, линва прослизнула вздовж тіла, і всією його вагою я зависла, зачеплена за мокру мотузку ногами.

Глянула нагору: зі шканців усе це споглядав Клов. Він помахав, я кліпнула, світ перевернувся. Закашлялася так, що легені розболілися, а штурман, перестрибуючи через дві сходинки, збіг до мене на палубу.

— Що сталося?

Але я не здатна була вимовити ні слова. Упала навколішки й вивернула зі шлунка солону воду до останньої краплі. Долоні торкнулося щось тепле й червоне, що розтікалося дерев’яними мостинами. Я опустила погляд на власну ногу, згадавши кров у воді. Глибокий поріз від корала досі кровоточив.

Насилу сіла, торкнулася країв рани, оглянула її. Не аж до кістки, але потребує зашивання. Мене обдало новою хвилею нудоти, я завалилася на розігріту палубу, схопилася за голову, намагаючись пригадати все, що сталося.

Команда «Селени» зібралася навколо, усі вирячилися на мене, проте Райланда не було видно: мабуть, скоцюрбився ще там, біля рифу, і вичікував, накапаю я на нього чи ні.

За мить через леєр перебрався Кой, скочив униз і важко приземлився біля фок-щогли.

—