Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Чудові слова, — похвалила Наомі.

— Хоча рівновага на кораблі не та вже буде, — сказав Голден.

— Та все воно змінюється, туди-сюди, — підсумувала вона, обіймаючи його.

Вони замовили наїдків з начебто індійського ф’южн-ресторану: карі, генно модифікований рис та текстурований грибний протеїн, який геть нелегко відрізнити від телятини. До кінця того вечора Голден намагався бути веселим, силкуючись приховати від неї свою збентеженість. Ані на йоту це не спрацювало, однак вона високо оцінила його зусилля в цьому напрямі.

По обіді вони подивилися випуски розважальних програм, аж поки налагодився комфортний ритм цих годин їхньої доби. Тож вона вимкнула екран і притягла Джима знову назад, до себе в ліжко. Секс із Голденом захопив її давно-давно, коли обоє вони ще достеменно тямили, наскільки безглузда то річ — щоб капітан і його старша помічниця спали разом. Нині ж ніжні їхні стосунки зайшли у спокійніші затони, стали багатші та грайливіші.

А потому, коли вони лежали на великому желеподібному мат­раці, де в ногах прив’язано, щоб не залетіли далеко, простирадла, Наомина свідомість десь помандрувала. Згадалися їй «Росі» та Сем, збірка поезії, яку вона читала, ще як була малим дівчиськом, та музичний гурт, до якого її був затяг один зі старших інженерів на «Кентербері». А коли її спогади почали зливатися в плетиво снів, пролунав Джимів голос — мало не розбудив повністю.

— От не до вподоби мені, що вони порозбігались!

— Гмм?

— Та Алекс з Еймосом, хто ж іще. Тяжко мені змиритися, що вони пороснули врозтіч, мов руді миші. Хай-но трапиться з ними яка лиха придибенція, то ми ж не з ними, а отут сидимо. Я навіть не годен стартонути нашого «Росі», аби вмить прилетіти й порятувати їх.

— Та живі-здорові будуть вони, мов свіжі огірочки з города, — запевнила його Наомі.

— Ну, я це знаю. Якимсь побитом наче знаю. — Він сперся на лікоть. — А ти що, й справді не потерпаєш за них?

— Десь трішечки-тріньки, либонь.

— Я знаю: вони ого які дорослі чолов’яги, але що коли якась лиха година на них? І вони не повернуться?!

— То був би нам ще й який удар, — мовила Наомі. — Нині ми, четверо, є те, чим стільки літ були разом.

— Атож, — підтакнув Джим. А за мить спитав: — Чи ж відомо тобі, що то за одна, ота пані, перевірити яку погнався Еймос?

— Ні, не відомо.

— Чи не була вона його коханою?

— Ні-ні, не знаю, — відказала Наомі. — Але щось мені мов підказує: чи не була вона от як замість мамці?

— Гмм. Може бути. Сам не відаю, чого мені подумалося: кохана його. — В голос йому вже вкрадалися розпливчасті сонні нотки. — А послухай-но! Чи можу я поставити тобі нечемне запитання?

— Відповім, якщо не забула.

— А чого ви з Еймосом не полюбилися? Ну, ще тоді, на «Кенті».

Наомі засміялась і, перекотившись щільніш до нього, поклала руку йому на груди. Пролітавши стільки часу вкупі з ним, вона й досі любила дух його шкіри.

— І це ти серйозно? А чи звертав ти хоч якусь увагу на Еймосову сексуальність?

— У нас з Еймосом не ті стосунки, щоб таким цікавитися.

— Добре. Бо це те, чого краще не знати.

— Гмм. Окей. Ну, знаєш, просто подумалось. Як він весь час, скільки ми були на «Кенті», увивався коло тебе. А потім ні разу не заїкнувся про те, щоб покинути «Росі».

— На «Росі» він лишається не заради мене, — запевнила Наомі. — Стирчить він тут тільки заради тебе.

— Заради мене?

— Він використовує тебе як своє зовнішнє продане сумління.

— Ні, нічого подібного.

— Але саме це він і робить. Знаходить когось такого, хто має чуття етичного, й ходить за ним хвостиком, — провадила Наомі. — Так він намагається не обернутися цілковитим чудовиськом.

— І чого йому треба докладати зусиль, аби не обернутися чудовиськом?

Глибоченько занурені в сон слова були такі схожі на товсту ковдру.

— Бо він і є чудовисько чудовиськом, — пояснила Наомі, тішачись блиском свого усвідомлення. «І завдяки цьому все воно у нас якось тримається купи».

***

Повідомлення надійшло за два дні по тому, без хоч би якого попередження. Наомі, в космічному скафандрі, разом із головним інженером Сакаєм саме здійснювала нагляд за ремонтними роботами. А Сакай якраз пояснював, чому вона бачить зовсім не той керамічний сплав, що мав сполучити внут­рішній корпус із зовнішнім, коли це якесь надзвичайної пріоритетності повідомлення вигулькнуло перед її очима на внутрішньому екрані її шолома. Страх пройняв її всю. Ще ж бо не вивітрилося з голови оте «а що як», навколо котрого крутилася ота їхня остання з Голденом розмова. Щось недобре спіткало Алекса! Як не Еймоса...

— Працюйте далі! — мовила вона, а Сакай відповів піднесеним угору кулаком.

Відкрила повідомлення. З’явився плаский передавальний екран разом із розкресленим колом ОПА — й розсипався іскрами, і тоді показався Мáрко. Літа трохи попикатили йому обличчя, зм’якшили вигин його щелепи. Шкіра його зберегла оту саму, таку їй пам’ятну, давню випещеність і товщину, й такі самі незмінно витончені лишалися й руки-пальці, згорнуті на столі десь там, де він робив цей запис. Він усміхнувся — тою сумішшю смутку й зачудування, що скидалася на провал крізь верстви пам’яті назад, у минуле.

Тут запис перестав прокручуватись — його зупинила медична система її скафандра. Засторога: надто зачастив пульс, підскочив кров’яний тиск. Доторком підборіддя усунула перепону — і Марків голос перестав деренчати: зажебонів, уливаючись їй у вуха.

— Я перепрошую! Знаю: не хотілося б тобі мене чути. Але я скажу, що досі ж не турбував тебе, то ти, можливо, й пробачиш. Та й нелегко мені це дається.

«Вимкнути! — подумалося їй. — Зупинити цей ролик. Стерти запис! Запевне ж нагодує самими брехнями. А як не самими брехнями, то лише тими часточками правди, що йому вигідні... І забути, що таке мені приходило».