Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

оли я покинув будинок Енні, все було в тумані, і на вулицях, і у мене в голові. Як завжди, тишу сутінок порушувало стрекотіння цвіркунів. Руки і ноги у мене боліли, і навіть таке легеньке навантаження, як сісти в авто, позбавило мене енергії. Я упав на заднє сидіння і зачинив дверцята.

— Лал-базар, сер? — запитав водій.

— Ні. Премчанд-Борал-стрит.

Ніч знову буде незвично холодною. Останнім часом стовпчик ртуті опускався мало не до п’яти градусів, і місцеві, мабуть, почувалися як в Арктиці. Такими ночами у найбідніших частинах Чорного Міста ті, хто не мав даху або вогню, до ранку не дотягували.

Для них така пора року, як-от зима, не містить у собі нічого, крім небезпеки. Для більшості мешканців міста Різдво чуже свято, яке посадили в їхній ґрунт ревні місіонери і яке святкували британці та деякі ошукані обернені з інших частин країни — переважно з Південної Індії,— які перебралися сюди. Це свято необов’язково їх обурювало. Індуси Бенгалії — народ прагматичний, більшість без проблем сприймали Ісуса як іще одне божество у загальному пантеоні богів і святих, коли вже ми, британці, оголосили його день народження святом.

Та все одно святкували якось байдуже, і мене це влаштовувало. Мені не хотілося, щоб нагадували про привидів Різдва з минулого. Ті кілька щасливих спогадів, що лишилися у мене від цього періоду, стосувалися тих днів, які я провів зі своєю дружиною Сарою. Вона померла чотири роки тому, і як людина, що боїться власної тіні, відтоді кожне Різдво я тікав, спочатку до пляшки, тоді до Калькутти; бо озирнутися назад для мене було те саме, що здерти струп з незагоєної рани.

Якщо і була тепер радість у моєму житті, то дарувала її Енні Грант. Іронія полягала в тому, що доки я тікав від своїх спогадів, моя нездатність рухатись уперед — лишити свій час із Сарою в минулому — позбавляла будь-якої перспективи майбутнього з Енні.

Аромат гібіскусу в Аліпурі незабаром змінився на сморід стічних канав: ми наближалися до каналу Толлі, кордону між заможним підгороддям та середмістям. Схоже, водій спеціально не минав жодної ями на дорозі, і в голові у мене гуло, ніби богиня Калі власноруч била по ній молотом, бажаючи додати мій череп до гірлянди інших у себе на шиї.

Коли авто зупинилося біля моєї квартири, вже опустилася темрява. Премчанд-Борал-стрит — не найцікавіше місце для проживання, але житло тут дешеве і, що важливіше, власник будинку не заперечує, щоб білий знімав квартиру разом з місцевим. О цій годині на вулиці було тихо. Більшість дівчат не виходило раніше восьмої, але галас однаково піднімався не раніше десятої. До того клієнтура навідувалася переважно пристойна: службовці в накрохмалених дхоті, зі старанно змащеним та розчесаним на проділ волоссям, заходили по дорозі додому до вже знайомих дівчат з коробкою цукерок та усмішкою на обличчі.

Я піднявся сходами і вставив ключ у замок. У передпокої було темно. Це означало, що Не Здавайся й досі не повернувся, але Сандеш, звісно, був удома, можливо, десь на кухні, готував при світлі свічки. Навряд чи він був ощадливим — просто не довіряв електриці.

— Сандеше.— Голос мій луною відбився від стін.

— Га, сагибе.

Відповідь долинула не з кухні, а з вітальні. Шкрябнули по підлозі ніжки меблів, отже, він спав під обіднім столом.

Тоді чиркнув сірник, м’яко засвітився ліхтар — слуга вийшов у коридор.

— Увімкни світло,— попросив я,— і принеси мені мій напій.

— Га, сагибе,— кивнув він, натискаючи вмикач у передпокої, а тоді вже пішов на кухню.

Я увійшов до вітальні, зняв кітель і кинув його на спинку стільця, підійшов до шафки з напоями.

За кілька хвилин я вже був на веранді та сидів зі склянкою віскі у плетеному кріслі, непохитно, як мішок із каменюками. Тремтячою рукою я підніс до губ важку склянку, а Сандеш з-поза спини беззвучно поставив на стіл поряд мене емальований кухлик й невеличкий мідний казанець із ложкою і знову відступив. У кружці була брунатна густа рідина, порівняно з якою навіть води Гангу смакували наче амброзія. Але скаржитися мені було гріх. Ані на неї, ані на ложку очищеного масла гхі, яке я зачерпнув з мідного казана.

Цю мікстуру прописав мені шарлатан на ім’я Чаттерджі, який приймав пацієнтів у малесенькій кімнатці, ледь більшій за будку сповідника, у негігієнічному провулку, що відгалужувався від Дхарматолла-стрит. Він називав себе доктором гомеопатичної медицини і, судячи з кількості посвідчень, розвішаних на стіні, мав непогану кваліфікацію у цій галузі.

Авжеж, моє ставлення до цього було скептичним, але, як то кажуть, мусиш, тож мусиш, і таке інше. Стан мій сягнув тієї стадії, коли симптоми вже не можна приховати, навіть від самого себе. Про те, щоб звернутися до лікаря-європейця чи навіть американця, який приймав біля Бара-базар, годі було й думати, оскільки конфіденційність, гарантована клятвою Гіппократа, проявлялася в Калькутті доволі спорадично. До того ж для боротьби з опійною залежністю західна медицина мала у своєму арсеналі лише електрошокову терапію, від якої, схоже, радості було стільки ж, як від лікування п’явками.

Тож лікар мусив бути індусом, і лікування потрібно було тримати в таємниці. Навіть якби я почав розпитувати, це викликало б проблеми. Та я детектив з десятирічним досвідом у прихованому спостереженні. Вистежувати людей — моя робота. Від самого початку я відчував, що маю чималі шанси знайти підходящого лікаря; і коли побачив оголошення доктора Чаттерджі у відповідному розділі «Стейтсмен», вони ще збільшилися.