Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

– Що… що ви маєте на увазі? − видавлюю з себе.

− Не намагайся здаватися дурнішою, ніж ти є. Я хочу знати, скільки чоловіків торкалося твого тіла і яким чином? − стиснувши наостанок мої груди, він ковзає рукою нижче. Проводить по животу. Зібгавши поділ туніки, накриває долонею лобок, вдавлюючи пальці в промежину. – Тебе хтось чіпав тут? І навіть не думай мені брехати. Я брехню відчуваю.

– Н-ні, не чіпав, – мотаю злякано головою. Мимоволі підводжуся навшпиньки, наївно намагаючись уникнути невблаганного дотику.

Загарчавши, рі-одо притискає мене до себе, примушуючи повною мірою відчути, як реагує на мене його тіло. Він збуджений. І сильно... здається.

− Не смій уникати моїх дотиків! І відповідай! − карбує жорстко.

Я мало не питаю, на що саме відповідати. Адже відповіла вже. Але вчасно прикушую язика. І згадую, що він ще питав.

– До мене торкався лише один чоловік. Мій колишній хлопець. Ми з ним цілувалися, − я зніяковіло замовкаю, але якимось незрозумілим чином вловлюю, що рі-одо чекає від мене більше подробиць. І квапливо продовжую, щоб не злити його знову: − Він торкався моїх грудей. Обіймав.

− І все? − чоловіча рука пробирається далі, приймаючись через тонку тканину штанів досліджувати мою плоть там. − Цілував тільки в губи?

Згоряючи від сорому, я старанно намагаюся згадати. Зосередитись стає все складніше. Навіщо йому це знати?

– Ні. Шию ще. І груди, – мій голос уже зривається. І тіло тремтить. Від страху. І дивного хвилювання.

− Тобі це подобалося? – хрипко цікавиться рі-одо. Шумно вдихаючи. І раптово прихоплює основу моєї шиї гострими іклами. Не до крові. Але відчутно. Хижо. По-звірячому.

Ледве не скрикнувши, я завмираю, боячись поворухнутися. Немов метелик у тенетах павутиння. І забуваю, що мене запитали. Він реально тільки-но лизнув мою шкіру?!

− Відповідай! − гарчить, відірвавшись від шиї.

Що?.. Відповідати... так... питання.

− Не дуже. Іноді. Він був грубий. І не намагався зробити мені приємно, − глитнувши, уривчасто шепочу я.

Не знаю, навіщо сказала йому про грубість Гліба. Не можу ж я серйозно розраховувати, що мій господар буде зі мною ніжний, коли... коли вирішить скористатися. У тому, що вирішить, я теж не сумніваюся.

– Ти тому не віддалася йому? – слідує нове питання.

– Це була одна з причин, – чесно зізнаюся.

У відповідь рі-одо лише хмикає. І зненацька відпускає мене.

− Йди за мною. Я покажу тобі твоє місце на цьому кораблі, – наказує різко змінюючи тему. І не даючи часу на те, щоб прийти до тями, прямує до виходу з медвідсіку.

От точно, як із хатньою твариною, розмовляє.

Все ще тремтячи й палаючи... соромом, не інакше, я з тугою згадую, що так і не попросила в лікаря ні їсти, ні пити. І слухняно йду за господарем, шльопаючи босими ногами по прохолодній підлозі. Може він здогадається, що рабинь і годувати іноді треба, щоби вони випадково дуба не дали?

Вийшовши з медвідсіку, ми опиняємось у довгому сегментованому коридорі схожому на вигнуту трубу переважно графітового кольору. Освітлену поздовжніми блакитними смугами на стелі, що нагадують світлодіодні лампи.

Рі-одо повертає праворуч. Я за ним, намагаючись не відставати. Щоправда, зробити це досить складно. Тіло досі відчувається млявим та слабким. І голодним. Ноги мерзнуть. Зосередившись на тому, щоб триматися на потрібній відстані від рі-одо, я лише мигцем зауважую, як ми минаємо пару поворотів і одне відкрите приміщення, в якому діловито ходять здоровенні інопланетні мужики військового зразка. На нас звертають увагу. Проводжають зацікавленими поглядами. Особливо мене. Але я волію цього не помічати. Моє завдання слідувати за господарем.

Так ми опиняємось в протилежному кінці коридору, поряд із чимось дуже схожим на двері ліфта. Рі-одо підступає до панелі, що світиться білим на стіні. Прикладає долоню, залишаючи синюватий відбиток. «Двері» безшумно відчиняються, а там кабінка. Невже справді ліфт?

Рі-одо повертається до мене, наказово киваючи всередину.

Глитнувши, заходжу. Стаю біля дальньої стінки, спостерігаючи розширеними очима, як чоловік заходить слідом. Насувається на мене.

Мимоволі відступаю на крок. А потім ще, доки не притискаюся спиною до прохолодної поверхні.

Краєм свідомості зауважую, як стулки «дверей» назад з'їжджаються, відтинаючи нас двох від решти простору. Закриваючи мене віч-на-віч із хижаком, з моїм повноправним господарем.

Не відриваючи від мене темних очей, він підходить зовсім близько. Упирається долонями поруч із моєю головою, ловлячи в капкан зі свого величезного тіла. Схиляється до мене і веде носом по скроні, де істерично б'ється жилка. Знову вдихає запах моєї шкіри.

– Так багато страху, – тягне задумливо. − Не впевнений, що це мені подобається. Ти мусиш до мене звикнути.

Мушу? А йому не байдуже? Чи вся річ у тій відданості, якої він від мене так прагне.

– Я постараюся, – шепочу уривчасто, відчуваючи, як підкошуються ноги.

− Ти це зробиш, − незаперечним тоном повідомляє рі-одо, випрямляючись.

Мені залишається лише покірно кивнути. І в цей момент стулки дверей знову роз'їжджаються убік. Ми приїхали?

− Виходь, − наказує господар, відступаючи вбік.

Примушую себе відліпитись від стінки. Насилу переставляючи тремтячі ноги, виконую те, що він велів. І опиняюся у величезному приміщенні. Схоже на розкішні апартаменти в футуристичному стилі. Куди це він мене привів?

Обережно оглядаюсь довкола.

Темно-сіра з синюватим відтінком глянсова підлога. Білі, різної інтенсивності сірі та сині з металевим відливом кольори. Холодне освітлення. Предмети меблів виглядають для мене досить дивно, але призначення деяких із них вгадати не складно. Он та обтічна заковика, кольору блакитного металу – це, напевно, свого роду диван. А поряд маленька, це, можливо, щоб ноги класти. І стіл, він, виявляється, навіть в інопланетян – стіл. Хіба що незвичайний за формою.