Читати книгу - "Сам себе катаю"

Містечко Лозова, що на півдні Харківщини, начебто нічим не примітне з-поміж інших районних центрів. Немає в ньому ні старовинних фортець, ані екзотичних краєвидів поблизу. Та чимало велотуристів прокладає свої маршрути так, щоб неодмінно завернути сюди бодай на годинку. У Лозовій уже побували на своїх двоколісних машинах туристи з Москви, Ленінграда, Києва, Горького, Уфи, Одеси, Карелії, Кабардино-Балкарії, Кавказу… Що приваблює сюди любителів подорожувати на велосипеді?

Двох думок тут бути не може: місцем зустрічі став Клуб велотуристів. Молоді ентузіасти організували його порівняно недавно, але їхні добрі справи, мов концентричні кола, розійшлися по всій країні. Це вони, до речі, першими в країні заснували Музей історії радянського велотуризму. Але розповімо про все по порядку.

Заголовний рядок у біографію клубу вписала секція велосипедистів, створена гри сільськогосподарському професійному училищі № 36. Попервах каталися на велосипедах у межах міста просто так, як кажуть, для власного задоволення. А одного разу керівник секції, вчитель географії Олексій Потунін, умовив хлопців рушити в похід на кілька днів. Виїхали до сходу сонця, щоб зустріти його в дорозі. Коли з'їхали на піщаний путівець, велосипеди, такі слухняні і легкі на асфальті, враз поважчали.

Хтось зажадав було вернутися назад. Та невдовзі почалося чарівне дійство, обіцяне вчителем. На видноколі зажеврів сонячний напівдиск. Наче за його диригентськими променями розпочав свою величаву симфонію придорожній гай: пилково замерехтіла на травинках роса і ожило пташине царство. Нікого не лишили байдужими чари дня, що народжувався на очах. А потім чим далі котилися колеса, тим більше було вражень і відкриттів. Довго жили надбаннями, які подарував у дорозі велосипед, переповідали друзям і знайомим. І коли наступного літа поширилася чутка, що намічається велопохід, бажаючих виявилося більше, ніж велосипедів. Декому довелося позичати собі "металевого коника".

Майже через рік секція переросла в Клуб велотуристів, який нині об'єднує близько трьох сотень любителів велосипедної їзди — від учнів і до людей похилого віку. І тепер кожного літа свої канікули і відпустки лозівські велотуристи проводять за педалями в далеких мандрах.

А як виник музей? Його відкриття тісно пов'язане з ім'ям Гліба Леонтійовича Травіна, яке носить лозівський клуб. Мало хто знав тоді цю людину, коли один із товаришів подав ідею називатися "травінцями". Гуртом відновили в пам'яті образ відважного радянського веломандрівника 30-х років, котрий першим проїхав на двоколісній машині вздовж кордону СРСР. Зрозуміло, молодим лозівцям запраглося знати якомога більше про уславленого велосипедиста, маршрут якого, між іншим, проходив і через Лозову. Та про це, як і інші подробиці, вони дізнаються, коли поведуть слідопитський пошук. Заглянуть в старі підшивки газет і журналів, напишуть листи до людей, котрі знали Гліба Леонтійовича, проїдуть на велосипедах його трасою… Досьє, заведене на Г. Л. Травіна, поповниться знімками, публікаціями минулих років, листами, книгами з дарчими написами, занотованими розповідями…

Для тих, кому не доводилося чути про знаменитого велотуриста, розповім за матеріалами, зібраними травінцями. Першими і не без подиву заговорили про велосипедиста-дивака на Камчатці. Це було весною 1928 року. 29-річний електрик Гліб Травін осідлав велосипед в Петропавловську-Камчатському і рушив по засніженій дорозі, щоб повернутися сюди, об'їхавши нашу країну вздовж її кордону. Його велосипед був мало придатним для цієї, по суті бездоріжної, мандрівки: низька посадка рами, колеса з дубовими ободами і повітряні камери, вилиті наглухо з покришками. Тільки віра в задумане ще в юності була непохитною. Він знав: не здійснивши своєї мрії, не зможе жити спокійно. Тож склав схему маршруту, пошив із цупкої шкіри сумки-багажники, напакував їх харчами, інструментами, прихопив з собою ліхтар, фотоапарат, бінокль і рушив наперекір здоровому глузду.

Що було за плечима відважного мандрівника? Дитячі та шкільні роки пройшли в Пскові. Любов до мандрівок перейняв від батька-лісника, з яким проводив майже всі канікули. Після школи працював мисливствознавцем. У 1920 році організував у своєму місті Клуб юних слідопитів, де хлопці і дівчата вчилися володіти рушницею, компасом, картою, добувати невибагливу їжу в лісі, не користуючись ні каструлями, ні жаровнями, або ж розвести вогнище з одного сірника. Екзамен на фізичне загартування та мужність пройшов під час служби в Червоній Армії. Демобілізувався молодшим командиром запасу і поїхав на Камчатку будувати першу електростанцію на півострові. Пізніше працював на ній електриком…

До Владивостока добрався на попутному пароплаві. Звідси пробирався дрімучими лісами і болотами тайги, річки штурмував з велосипедом на плечах. Після Семипалатинська взяв курс на Алма-Ату. Спека стала ще нестерпнішою, коли вибрався на безлюдні піщані тракти Узбекистану. Колеса застрявали в барханах, на солончаках, пашіли обпалені сонцем руки і шия. Вночі не давали заснути знавіснілі од голоду шакали, отруйні павуки і гадюки. Однак він вперто просувався вперед, дотримуючись залізного режиму: рухатися за будь-якої погоди по 10–12 годин на добу, харчуватися лише двічі на день, пити воду тільки вранці та ввечері. Лишався вірним йому на всіх часових поясах та кліматичних зонах. Його святою і заповіддю було: не шкодити на своєму шляху природі, не вживати спиртного і не і курити.

За два тижні проїхав Азербайджан, Грузію, Північну Осетію. Перетнувши західні окраїни Вітчизни, Гліб Травін прибув до Мурманська. Перед ним постав найскладніший і найнебезпечніший етап — велопробіг через Арктику. Полярники, і з якими довелося познайомитися тут, не вірили його намірам, вважали поїздкою на той світ, умовляли вернутися назад.

— Зрозумійте ж, баз далі немає! Харчів теж! Остання радіостанція на Діксоні,— застерігав Травіна керівник карської експедиції відомий полярник М І. Євгенов. — Ми ще не знаємо, як пройти за одну навігацію на криголамі, а ви наважилися наодинці… Ви загинете! Пропоную лишатися з нами.

Відверта розмова з дослідниками відбулася поблизу берегів півострова Таймир, в районі Карського моря. Люті морози, снігові віхоли, можливо б, і остудили чийсь гарячий