Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

в цидулці, що Йорґен має вкласти свою відповідь у її велосипедну помпу. Потім вона видерла аркуш зі щоденника, склала його крихітним квадратиком і попросила в учительки дозволу вийти в туалет. Вона нервувалася, заспокоїтися змогла б хіба тоді, як лист опинився б там, де треба. Від тривожних думок не відволік навіть Кнут, якого таки постриг тато.

— Можеш іти, тільки не барися, — дозволила вчителька.

Анна хутко побігла коридором до Б-класу й поклала лист у кишеню Йорґенової куртки. Вона відразу впізнала її поміж іншого одягу.

А тоді повернулася до свого класу.

— О, ти надзвичайно швидко впоралася, — здивувалася вчителька.

— Еге ж…

— Гм… — глянула на Анну вчителька. — Щось я не розумію…

— Цілком можливо…

Але вчителька не мала часу сердитися, бо весь клас ще до дзвоника мав привітати Еллен з днем народження і заспівати їй вітальну пісеньку.

— Рип-рип, — прошепотіла Анна до подружки.

Беата відразу здогадалася, що воно означало.

На перерві Анна збиралася запитати Ейнара, чи не захоче він стати хлопцем Беати. Але Беата сумнівалася, чи варто це робити.

— Може, трохи зачекаємо?

— Ні! — наполягла Анна. — Бо тоді Туне тебе випередить, і Ейнар стане її хлопцем.

— О, так… Але я не наважуся навіть глянути на нього. Я відразу зніяковію…

— Гадаєш, я не ніяковітиму, коли Йорґен знайде лист?

Анна тільки про це й думала. А якщо Йорґен похвалиться листом хлопцям і Уле, а якщо висміє її, назве капосною гускою, а якщо скаже, що його більше цікавить Еллен, а якщо… Помилуй і спаси!

— Ліпше ніяковіти удвох, ніж поодинці, — завважила Анна.

— Мабуть…

Беата мала сісти на верхній сходинці сходів. Звідси все було видно. Туне й Еллен розмовляли біля смітників. Хлопці стояли під дашком комори й теж балакали. Беата спостерігала за Йорґеном. Чи знайшов уже лист у кишені…

Анна голосно гукнула Ейнара. Той підійшов. Хлопчаки зацікавлено дивилися йому вслід.

— Чого тобі? — запитав Ейнар.

— Маю до тебе одне запитання. Це таємниця, — прошепотіла Анна.

— Яке запитання?

— Мусиш відповісти згодою. Інакше нічого не скажу…

— Та що за питання?

— Секретне питання, — шепотіла Анна, насупивши брови й напустивши на себе грізний вигляд, щоб Ейнар сповна відчув усю таємничість.

— У чому секрет? — Ейнар підійшов ближче, йому стало цікаво.

— Тс-с! — шикнула Анна, озираючись на всі боки. — Ніхто не повинен почути! Обіцяєш відповісти згодою?

— На що?

— На секретне питання, звісно ж!

— Та яке???

— Не скажу, доки не пообіцяєш…

Ейнар замислився. Підозріло глянув на Анну, почухав голову.

— Гаразд, — зрештою погодився він.

Тоді Анна нахилилася і прошепотіла йому на вухо:

— Станеш хлопцем Беати?

— Ні!

— Ти ж обіцяв! — обурилася Анна.

— Нічого я не обіцяв…

— Обіцяв!

— Ні! — розсердився Ейнар. — Ні! Ні! Ні! — він почервонів, як буряк, і затупотів ногами. — Ні!

— Ейнаре! — з притиском вимовила Анна, примружила очі й стиснула губи.

— Гаразд, — раптом сказав Ейнар, він вже не опирався.

— Не годиться ходити без дівчини, коли всі інші їх мають.

— Усі? — вражено перепитав Ейнар. Він більше не злився.

— Але це таємниця!

— Ти правду кажеш?

— Щиру правду!

— Хлопці нічого такого не казали…

— Звісно, не казали. Це ж таємниця, тупаку!

— Ага…

Ейнар подивився у бік комори. Там стояли Даґ, Кнут і Йорґен. Повернув голову в бік смітників — там стояли Туне й Еллен. Глянув на верхню сходинку парадних шкільних сходів. Там сиділа Беата. Вона мала дуже розгублений і зніяковілий вигляд.

— Може, тобі таки хочеться стати її хлопцем, — озвалася Анна.

— Може…

Анна луснула кулаком по долоні, аж бемкнуло.

— Будеш хлопцем Беати чи ні?!

— Буду, — здався Ейнар, бо Анна була найсильнішою в їхньому класі. — А що я маю робити?

— Написати любовного листа й покласти під камінець біля великого валуна на пустирі.

— Ага, — сказав Ейнар і вже повернувся, щоб іти.

— Не забудь, що це таємниця! — гукнула йому навздогін Анна. — Страшенна таємниця!

— Не забуду, — відповів Ейнар і поволі почвалав до свого товариства під коморою.

На півдорозі обернувся, знічев’я, наче нічого й не сталося, ще раз глянув на верхню сходинку сходів.

Анна побігла до Беати.

— Він погодився!

— Погодився?

— Ти хіба не рада?

— Чому ж, рада… — Беата просто не вірила, що це правда, зовсім не вірила. — А що мені тепер робити?

— Маєш відповісти на його лист, який він напише й покладе під камінець біля великого валуна на пустирі.

— Я боюся, Анно, — Беата затулила вуха долонями.

Але тут підійшли Туне й Еллен.

— Прийдете сьогодні на день народження?

— Прийдемо! — відповіла Анна.

— Я хочу довгих, яскраво-жовтих стрічок для волосся, — сказала Еллен. — Просто, щоб ви знали…

Туне й Еллен пішли собі, бо задзвонив дзвоник на урок.

— Дурепа! — буркнула Анна. — Дурепище!

А тоді смикнула до себе Беату.

— Йорґен знайшов цидулку в кишені?

— Не знаю, — жалібно пробелькотіла Беата. — Не знаю…

Вона так поринула в думки про можливе кохання з Ейнаром, що не помічала нічого навколо.

Увесь наступний урок Анна думала про Йорґена й про те, що вона робитиме на наступній перерві. Відкрито дивитися на нього чи, навпаки, ховати очі; приєднатися до ловів чи сидіти на сходах, чи стояти під смітниками й теревенити про вечірку в Еллен.

Та, коли почалася перерва, ніхто з Б-класу не з’явився на подвір’ї. Б-клас зник…

— Куди поділися Б-ки? — напустивши на себе байдужості, запитала Анна в Кнута.

Кнут не бігав у лови, стояв віддалік, натягнувши шапку на вуха, і здебільшого відмовчувався. Щоб ні в кого не виникало бажання запитати, навіщо йому шапка на голові. Якщо ж все-таки хтось запитував, відповідав, що вуха болять.

— На екскурсії у музеї аж до п’ятого уроку, — відповів Кнут.

— А-а, — без тіні емоцій мовила Анна.

Однак її незворушність була вдаваною. Насправді вона аж заціпеніла, бо мала того дня лише чотири уроки. Як Йорґен покладе свій лист-відповідь у її велосипедну помпу, якщо після уроків вона поїде додому?

Без Йорґена шкільне подвір’я видавалося пусткою. Забави — нецікавими й нудними. Анна не могла собі уявити, як жила раніше, до появи Йорґена, доки він ще не замешкав у Розбійницькому домі… А якщо він не повернеться, переїде кудись-інде? Життя перестане тішити, дні стануть нудними, одноманітними — й завтра, і післязавтра, і післяпіслязавтра, і завжди… Аж до смерті!

Як помре чи зіб’є на смерть авто на шосе, то й байдуже — життя так чи інак не приноситиме втіхи. Від таких думок Анна ледь не розридалася.

Уроки тягнулися нестерпно довго, перерви — теж. На перервах Анна й Беата мовчки сиділи на східцях і незмигно дивилися поперед себе. Беата відмовчувалася, бо Ейнар гасав подвір’ям із