Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

спокута? Помиляєтеся. Я не боюся свого страху. Християнська істина, що людина завжди повинна пам’ятати про смерть, безглузда. Смерть не має жодного значення. Страх смерті не повинен впливати на вчинки мудреця. Я знаю, що помру в боротьбі за наступний ковток повітря, і знаю, що повинен цього неабияк боятися. Я знаю, що не втримаюся й пошкодую про життя, котре повело мене таким шляхом; але я відмовляюся шкодувати. Доки я, слабкий, старий, бідний і смертельно хворий, сам господар своєї душі, мені немає про що шкодувати.

— Пам’ятаєте перський килим, який ви подарували мені? — поцікавився Філіп.

Кроншоу розплився у своїй старій повільній усмішці з далекого минулого.

— Я сказав вам, що в ньому ховається відповідь, коли ви запитали про сенс життя. Ну, то як, дізналися відповідь?

— Ні, — усміхнувся Кері. — Скажете мені?

— Ні, ні, я не можу цього зробити. Відповідь не матиме сенсу, якщо ви не знайдете її самостійно.

83

Кроншоу взявся публікувати свої вірші. Друзі роками наполягали, що час це зробити, але лінощі заважали чоловікові зробити необхідні кроки. На всі спроби переконати його письменник відповідав, що любов до поезії в Англії померла. Ви видаєте книжку, на яку витратили кілька років роздумів і праці; про неї побіжно згадують двома-трьома рядками, описуючи ще кілька подібних видань, двадцять чи тридцять примірників продаються, а решта накладу йде на переробку. Кроншоу давно вже не прагнув слави. Це була така ж ілюзія, як багато іншого. Але один із його друзів сам узявся до справи. Це був Леонард Апджон, літератор, якого Філіп кілька разів зустрічав у компанії Кроншоу в різних кафе Латинського кварталу. В Англії його вважали шанованим критиком і знаним експертом із сучасної французької літератури. Чоловік багато років прожив у Франції, і, спілкуючись із людьми, котрі створювали «Меркюр де Франс» (найзахопливіший журнал тих часів), та висловлюючи англійською їхню точку зору, Апджон здобув славу справжнього оригінала. Філіп читав кілька його статей. Той виробив свій стиль, досить точно наслідуючи Томаса Брауна: писав вигадливими реченнями, ретельно підбираючи чудові застарілі слова, що додавало його писанині індивідуальності. Леонард Апджон переконав Кроншоу віддати йому всі свої вірші й виявив, що їх вистачить на пристойний том. Він пообіцяв скористатися своїм впливом на видавців. Кроншоу потребував грошей. Захворівши, він уже не міг постійно писати, і заробленого ледве вистачало на пійло. Отримавши від Апджона листа, де той писав, що дехто з видавців захопився віршами, але не наважується їх друкувати, Кроншоу зацікавився пропозицією. Він детально описав критикові свою вбогість і просив його докласти усіх можливих зусиль. Тепер, готуючись померти, він захотів залишити по собі опубліковану книжку і в глибині душі вірив, що написав видатні твори. Кроншоу сподівався, що спалахне над світом новою зіркою. Усе життя він беріг ці скарби, і думка про те, щоб тепер, коли вони йому більше не знадобляться, з погордою на прощання подарувати їх людству, видавалася благородною.

На його рішення повернутися до Англії найбільше вплинуло повідомлення від Леонарда Апджона, що якийсь видавець вирішив надрукувати його вірші. Завдяки дивовижній переконливості критик навіть умовив його заплатити десять фунтів авансом.

— Зауважте, авансом, — наголосив Філіпові Кроншоу. — Мільтон отримав десять фунтів загалом.

Апджон пообіцяв написати від свого імені статтю про поезію Кроншоу і попросити всіх своїх друзів схвально про неї відгукнутися. Письменник удавав, що йому байдуже, однак помітно було, як тішить його думка про галас, якого він наробить.

Одного дня Філіп домовився пообідати з Кроншоу в злиденній їдальні, де той уперто харчувався, але чоловік не прийшов. Кері дізнався, що його не бачили тут вже три дні. Він замовив щось поїсти, а потім вирушив за адресою, яку Кроншоу вказав у своєму першому листі. Знайти Гайд-стрит виявилося непросто. Це була вузенька вуличка з пошарпаними будинками, що тулилися один до одного; чимало вікон було розбито, а потім абияк заклеєно смужками французьких газет; двері не фарбували роками. На перших поверхах розташовувалися вбогі крамнички, пральні, швейні майстерні та магазинчики канцтоварів. На дорозі гралися вбрані в лахміття діти, а стара шарманка скреготіла сороміцьку пісеньку. Філіп постукав у двері будинку, де мешкав Кроншоу (на першому поверсі продавали дешеві солодощі), і йому відчинила літня француженка в брудному фартусі. Він поцікавився, чи вдома Кроншоу.

— Ах, так, нагорі, у затильній кімнаті, живе якийсь англієць. Не знаю, чи вдома він. Якщо хочете його побачити, піднімайтеся нагору й подивіться.

Сходи освітлювала одна-єдина гасова лампа. Тхнуло в будинку жахливо. Коли Філіп підіймався, з кімнати на першому поверсі вийшла жінка й підозріливо витріщилася на нього, але не промовила жодного слова. На сходовій клітці горішнього поверху було троє дверей. Філіп постукав в одні, почекав і постукав ще раз; потім посмикав клямку, але двері були замкнуті. Тоді він загрюкав у інші двері, не отримав відповіді й теж посмикав клямку. Двері відчинилися. У кімнаті було темно.

— Хто там?

Він упізнав голос Кроншоу.

— Кері. Можна увійти?

Відповіді не було. Філіп увійшов досередини. Вікно було зачинене, і від смороду паморочилося в голові. Вуличний ліхтар так-сяк освітлював приміщення, і Кері побачив, що в невеличкій кімнаті уздовж стоять два ліжка; ще тут були умивальник і один стілець, але місця, щоб увійти, майже не залишалося. Кроншоу лежав у ліжку, що стояло ближче до вікна. Він не поворухнувся, але здушено засміявся.

— Чому ви не запалите свічку? — поцікавився потім.

Філіп чиркнув сірником і помітив на підлозі біля ліжка свічку. Він запалив її і поставив на умивальник. Кроншоу нерухомо лежав на спині; у нічній сорочці він виглядав незвично, а його лисина справляла бентежне враження. Обличчя в чоловіка було землистого кольору й нагадувало посмертну маску.

— Послухайте, друже, ви виглядаєте зовсім хворим. Є тут хтось, аби попіклуватися про вас?

— Джордж, перш ніж піти на роботу, приносить мені вранці пляшку молока.

— Хто такий Джордж?

— Я називаю його Джордж, тому що насправді його звуть Адольф. Ми разом знімаємо ці розкішні апартаменти.

Філіп помітив, що сусіднє ліжко не застелили після сну. Від голови на подушці залишився чорний слід.

— Ви хочете сказати, що живете тут іще з кимось? — вигукнув він.

— Чому ні? У Сохо квартири коштують дорого. Джордж працює офіціантом. Він іде геть о восьмій ранку й не повертається аж до закриття, тож анітрохи не заважає мені. Ми обидва страждаємо від безсоння, і він скрашує нічні години, розповідаючи мені історії власного життя. Він швейцарець, а офіціанти мені завжди подобалися. Вони дивляться на життя з цікавої перспективи.

— Давно ви не