Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ох, справді, — сказав граф Монте-Крісто, — ви щось казали про дитину.

— Саме так, мосьпане. Я побіг до річки, сів на березі й, поспішаючи побачити, що там у скриньці, відчинив замок ножем.

Там, у пелюшках із найтоншого батисту, лежало допіру народжене немовля. Обличчя його було багрове, рученята посиніли — певне, воно умерло від того, що пуповина обмоталася довкола шиї й задушила його. Проте воно ще не захололо, і я не зважився вкинути його у річку, що бігла коло мене.

За хвилю мені здалося, наче серце його тихенько калатає. Я звільнив його шию від пуповини, а що колись я був санітаром у шпиталі в Бастії, то зробив те, що вчинив би у цьому випадку лікар: я заходився вдувати йому в легені повітря, і за чверть години моїх зусиль дитина почала дихати і заквилила. Я й сам скрикнув, та від радощів. «Значить, Бог не прокляв мене, — подумав я, — якщо дозволяє мені повернути життя його створінню, замість того, яке я забрав ув іншого!»

— А що ж ви вчинили з дитиною? — запитав граф Монте-Крісто. — Такий тягар не зовсім зручний для чоловіка, що мусить утікати.

— Тим-то в мене й на мить не виникло думки лишити його собі, та я знав. що в Парижі є притулок для таких дітей. На заставі я сказав, що знайшов дитину на шляху, і запитав, де той притулок. Скринька підтверджувала мої слова, батистові пелюшки свідчити про те, що дитина належить до багатої родини, а кров, якою я був замурзаний, так само могла бути кров’ю тієї дитини, як і будь-кого іншого. Моя розповідь не зустріла ніяких заперечень, тож мені сказали, що притулок розташований наприкінці вулиці Анфер. Я розрізав пелюшку навпіл, тож одна літера на ній лишилася в дитини, а друга в мене, потім поклав мою ношу коло порога, подзвонив і втік.

За два тижні я вже був у Рольяно і сказав Ассунті:

«Утішся, сестро. Ізраель помер, та я помстився за нього».

Тоді вона запитала в мене, що це означає, і я розповів їй усе!

«Джованні, — сказала мені Ассунта, — тобі треба було взяти дитину з собою; ми замінили б їй батьків, яких вона втратила, ми назвали б її Бенедетто, і за це добре діло Господь благословив би нас».

Замість відповіді я простягнув їй половину пелюшки, яку зберіг, щоб забрати дитину, коли ми станемо заможніші.

— А які літери були на пелюшках? — запитав граф Монте-Крісто.

— H і N під баронською короною.

— То ви наче знаєтеся на геральдиці, Бертуччо? Де це ви, нехай вам усячина, вивчали її?

— У вас на службі, ваша ясновельможносте, усьому можна навчитися.

— Продовжуйте. Мені хочеться дізнатися про дві речі.

— Які, ваша ясновельможносте?

— Що сталося з тим хлопчиком? Здається, ви казали, що то був хлопчик.

— Ні, мосьпане, я не пам’ятаю, щоб казав таке.

— Значить, мені вчулося. Я помилився.

— Ні, ви не помилилися, то і справді був хлопчик. Та ваша світлість бажали дізнатися про дві речі, то яка друга?

— Я хотів ще знати, в якому злочині вас звинувачували, коли ви попросили духівника і до вас у німську в’язницю прийшов абат Бузоні.

— Це, мабуть, буде дуже довга розповідь, мосьпане.

— То й що? Зараз допіру десята година, а я сплю мало, та й вам, гадаю, зараз не до того.

Бертуччо вклонився і попровадив далі.

— Почасти задля того, щоб погамувати спогади, що переслідували мене, почасти щоб заробити бідолашній удові на життя, я знову взявся до перемиту; це стало легше, бо закони зробилися м’якші, як завше буває після революції. Найгірше охоронялося південне узбережжя через безперервні заворушення то в Авіньйоні, то в Німі, то в Юзесі. Ми скористалися тією пільгою, яку давав нам уряд, і зав’язали стосунки з мешканцями всього узбережжя. Відтоді як мого брата забили в Німі, я більш не хотів повертатися до того міста. Тож корчмар, із яким ми мали справи, побачив, що ми його покинули, сам прийшов до нас і відкрив відділ своєї корчми (на шляху з Бельґарда до Бокера, під вивіскою «Ґарський міст»). Ми мали на шляхах в Еґ-Морт, Мартіґ і Бук із десяток комор, де ховали товари, а на випадок потреби знаходили притулок від митників і жандармів. Ремесло перемитника дуже вигідне, як берешся до нього розумно і з енергією. Я жив у горах: тепер я удвічі остерігався жандармів і митників, бо якби мене зловили, то розпочалося б слідство, а будь-яке слідство цікавиться минулим, у якому в мене могли б знайти дещо важливіше, ніж безмитні сигари чи перемитні барильця спирту. Тож, тисячу разів воліючи смерть, аніж арешт, я діяв сміливо і не раз упевнювався в тому, що перебільшений клопіт за свою шкуру понад усе заважає успіху в ділі, що потребує швидкого рішення і відваги. І справді, якщо поклав собі не дорожити життям, то стаєш не схожий на інших людей чи радше інші люди не схожі на тебе. Той, хто вдався до такого рішення, відразу ж відчуває, як більшає його снага і розширюються його обрії.

— Ви філософствуєте, Бертуччо! — урвав його граф Монте-Крісто. — Певне, ви бралися в житті до всього потроху.

— Перепрошую, ваша ясновельможносте.

— Та будь ласка, тільки філософствувати о пів на одинадцяту ночі запізно. Утім, інших заперечень я не маю, тому що вважаю вашу філософію цілком справедливою, це можна сказати не про кожну філософську систему.

— Мандрував я чимраз далі, і ті мандрівки давали мені дедалі більше зиску. Ассунта була добра господиня, і наш невеличкий маєток зростав. Якось я збирався у мандрівку, і вона сказала: «Їдь, а до твого повернення я приготую тобі сюрприз».

Хоч як я її розпитував, вона нічого не хотіла казати, то я й поїхав.

Не було мене понад півтора місяця. Ми взяли в Луцці олію, а в Ліворно — англійську бавовну. Розвантажили ми все це дуже вдало, продали з чималим зиском і з утіхою повернулися додому.

Перше, що, ввійшовши до хати, побачив я на чільному місці в Ассунтиній кімнаті, було немовля в розкішній, якщо порівняти її з рештою обстави, колисці. Я скрикнув з радості. Відтоді як я забив королівського прокурора, мене переслідувала тільки одна думка — про покинуту дитину. Треба сказати, що за самим убивством я нітрохи не шкодував.

Сердешна Ассунта все вгадала; вона скористалася моєю відсутністю і, прихопивши половину пелюшки й записавши точний день і пору, коли дитину лишили на порозі сиротинця, подалася по нього в Париж. Їй без ніяких заперечень оддали дитину.

Мушу вам зізнатися, ваша ясновельможносте, що, угледівши те сердешне створіння, яке спало в колисочці, я навіть заплакав.

«Ассунто, — сказав я, — ти хороша жінка, і Господь благословить тебе».

— Оце вже не таке правдиве, як ваша філософія, — сказав граф Монте-Крісто. — Щоправда, це вже питання віри.

— Правда ваша, мосьпане, — зітхнув Бертуччо. — Господь обрав цю дитину знаряддям моєї кари. Не знаю прикладу, щоб недобрі схильності виявилися так рано, як у нього, а проте не можна сказати, що його кепсько виховували, адже невістка моя гляділа його мов князівського сина. Це був гарнесенький хлопчик, з очима світло-блакитної барви, яка ото буває на китайській порцеляні й так гармонійно узгоджується з молочно-білою