Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

— Навзаєм! — видав щось схоже на сміх він.

Я похапцем зачинила двері й сперлася на них спиною.

Раптом стало дуже жарко. Долоні пітніли, коли я розривала конверт.

«Люба Лізо!

Це третя спроба написати тобі листа. Проте Захар поцупив мій смітник, а Злата підперла двері кімнати з того боку, тож ця спроба має бути вдалою. Мені банально нема куди викидати ще тридцять вісім аркушів, як то було з валентинками.»

Я прикусила губу. Отож зараз у моїй коробці лежить одна із сорока двох валентинок, які для мене написав Тиміш. Неймовірно!

«Пам’ятаєш, про що питала нас Злата в перший день поїздки? “Якби у вас був Делоріан [1], коли б ви відправилися?”

Я зауважив, що краще таки вжити “куди”, бо ж мовиться про певний період життя, у який подорожуємо. А ти сказала, що твоя машина часу — це та коробка.

Тоді я подумав, що ти просто уникнула відповіді. Припустимо, певні речі можуть нагадати про старі часи, але ж машина часу дає можливість впливати на події.

У всіх нас є щось, про що ми шкодуємо, що воліли б зробити інакше. Я гадав, ти просто не хочеш ділитися такими моментами. Бодай одним.

Я й сам такий. Теж звів відповідь до абсурду. Але проведи ми ту ніч в одній кімнаті, я розповів би тобі, що моїм відправним пунктом мало бути те літо в Ясіні.

Я б завбачливо наповнив усі комоди презервативами, і, можливо, ти не почала б сумніватися в нас. Можливо, ми б не розійшлися. Можливо, ми б і досі були разом.

Однак ніч на одинці — і я змінив свою думку. Я повернувся б роками раніше і зробив би так, щоб тодішній я не радив Макарові подати заяви до вишів за межами Харкова.

Пробач, Лізо, моя провина, що він поїхав. Частково.

А втім, я хотів цього. Хотів, щоб він був якомога далі від тебе. Щоб ти охолола, щоб ви розійшлись. Я хотів, щоб ти обрала іншого.

Ну, гаразд, конкретно мене.

Очевидно, я геть не думав про те, чого хочеш ти. І як ти почуватимешся, коли ви будете поодаль. Коли “вас” не буде.

До вечора того дня я вкотре вирішив, що поміняв би точку відряджання Делоріана. Адже другий варіант — той же егоїзм, тільки в капелюсі.

Я просто не хотів бути причетним до Макарової зради. Не хотів почуватися винним за те, що тобі було боляче. Усе ще боляче.

Але я також пам’ятаю про ефект метелика, отож не зробив би того, що стерло б для нас те літо. Що стерло б “нас”.

І так, я однаково досі тішуся, що ви розійшлись. Можеш за це плюнути мені в обличчя при зустрічі.

Серйозно.

Клянусь, мені це навіть сподобається!

Ну от, тепер ти знаєш, що для мене це така собі помста і не робитимеш цього.»

Я придушила смішок, прикривши губи долонькою, і знов заковзала очима по тексту.

«І десь на цьому моменті я зібгав би папірець і почав лист наново, але…

Я казав, що Захар також викрав увесь папір, що знайшов у кімнаті? Себто буквально весь папір?»

О, красно дякую, Захаре!

«Мої родичі — той ще даруночок.

Отож, третій теоретичний стрибок у минуле — вистава в “Музкомедії”. Уже тисячний перегляд “Пітера Пена”, останній раз, коли обидва наші класи були на подібному заході разом.

Більшість зависала в смартфонах, хтось слухав музику в плеєрі, хтось розмовляв із сусідом, хтось спав. Усіх нудило від одного й того ж шоу з року в рік…

Усіх, але не тебе.

Ти обожнювала цю казку. І кожен раз, наче вперше, раділа, коли із зали на сцену влітав Пітер Пен. А я завжди обирав місце на два ряди позад тебе, чотири сидіння вліво — звідти був найкращий огляд ямочки на твоїй щоці.

Я обожнюю її, знаєш? Я марив цією ямочкою з тієї миті, коли ти вперше всміхнулася мені біля каруселі. І я не хотів дорослішати, геть як хлопчики з острова, аби тільки й далі ходити на ті вистави й півтори години дивитися на те, як ти тішишся!

Цей стрибок був би подібним до твоїх “побачень” з коробкою — чиста ностальгія, що ніяк не вплине на теперішнє. Я просто сидів би у залі. Я просто дивився б на тебе. На цьому варіанті вартувало й зупинитися.

Але тоді ми поїхали кататися на лижах, і я подумав щодо варіації четвертого “стрибка”. Зрештою, й після четвертого їх було до біса багато…

Так от я подумав, що можна було б відправитися в день, коли ти зламала ногу. Я міг би запобігти цьому. Направити до тебе гарного тренера. Ти могла б опанувати лижі ще тоді. Ми могли би мати чимало веселих катань без травм і драм…

Проте чи збереглися б наші теперішні уроки без тодішнього перелому? Ні, навряд чи. А скільки ще відхилень у хронології це б за собою повело? І до чого ми б кінець кінцем дійшли?