read-books.club » Молодіжна проза » Наречені на свята, Лана Кохана 📚 - Українською

Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

92
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Наречені на свята" автора Лана Кохана. Жанр книги: Молодіжна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 135 136 137 ... 146
Перейти на сторінку:
Розділ 23. Вам лист

Розділ 23. Вам лист

— Злато! — гаркнула Дарина по той бік відеозв’язку. — Не лежи на роялі!

— Це його презентація, ма! — гаркнула у відповідь Злата. — Ти просто не тямиш!

А тоді знов затисла троянду зубами й пограла бровами на камеру. Я засміялася.

— Боюсь, твоя мама має рацію, Злато, — накривала на стіл я. — Це погана презентація, бо ти перетягуєш усю увагу на себе.

— Я роблю це просто своєю присутністю в кімнаті… — Вона драматично приклала руку до чола: — Ця врода так виснажує!

— Злазь. З мого. Роялю.

То було вже навіть не гарчання — справжній рик.

— Та злажу я, злажу! — звела очі Злата й таки зістрибнула вниз, наостанок брякнувши по клавішах дупцею.

— Він що, ще й відкритий був?!

По той бік екрана ноутбука назрівав скандал, а по цей — хтось подзвонив у двері, і Трета, мій маленький плюшевий Цербер, задзявкала.

— Відчиниш? — попросила мене мама.

Вона пройшла вглиб кухні, скануючи очима підлогу. А тоді плеснула руками по ляшках:

— Ніяк не можу знайти другу сережку!

— Вона тут! — гукнув Михайло з ванної, і мама з радісним зойком чкурнула до нього.

Я хотіла попередити Злату, що відійду ненадовго, але її смартфон тепер стояв на підставці між узваром і скоромидою. Самої Злати видно не було, і її прирікання з мамою губилися в гулі голосів Горчуків, які носилися туди-сюди перед камерою: хто з тарілками, хто з виделками, а хто й із собаками.

Тимоша, однак, видно не було. Ні його, ні Василя Степановича зі «сватами».

Чи значить це, що вони разом святкують деінде? У Ані? Якщо я зателефоную Тимошеві зараз, у нас буде можливість поговорити? Чи краще дочекатись особистої зустрічі?

У двері знов задзеленчали.

— Лі-і-ізо!

— Та йду я, йду!

Прихопивши миску з пряниками й пакет мандаринок, я поспішила до дверей.

— Це щедрувати прийшли, — сказала Треті.

Проте вона однаково дзявкала. Впевнено й погрозливо. Коли ж я відчинила двері й побачила на порозі юнака вже не щедрувального віку, Трета раптом стихла й шугнула мені за ноги.

Н-та, такий собі Цербер. І така собі розумна я — варто було дивитись у вічко.

— Доброго-вечора-й-гарних-вам-прийдешніх-свят, — відтарабанив хлопець. — Лапка Єлизавета тут живе?

— А ви… кур'єр? — припустила я.

Втомлений погляд, губи-нитка й мішки під очима завбільшки з яскравий наплічник за спиною. Саме такий вигляд мала б я, якби мені довелося розносити посилки напередодні Нового року.

— Ні, я Санта Клаус, — беземоційно відказав кур'єр. — Хо-хо-хо. То Лапка чи ні?

— Лапко, так. — Я поставила миску й пакет на пуф.

— Вам лист.

Я прийняла конверт: ідеальна каліграфія.

— Йой…

Сердечко тьохнуло, щойно до мене дійшло, хто відправник.

— На все добре! — розвернувся на п'ятах юнак.

— Заждіть! — спохопилася я, плекаючи по кишенях, бо забула, куди сунула дрібну готівку. — А ви, ем… Мандарини будете? — І кивнула на пакет.

— У мене на них алергія.

— О, — продовжувала пошуки я. — А пряники?

— Імбирні?

— Тільки не кажіть, що й на імбир у вас алергія!

Юнак промовчав.

— Серйозно? — понурила плечі я.

І ось тоді кутик його губ підстрибнув:

— Та все добре, дякую за гостинність.

— У нас ще пиріжки є! — гукнула з ванної мама.

Я питально підняла брову до кур'єра, він ширше всміхнувся:

— А з чим?

Я рота розтулити не встигла, а мама вже зайшлася перераховувати начинки. Довго перераховувала — у кур'єра аж очі округлилися й брови вверх по лобу поповзли.

Раніше на свята бабуся з дідом напікали пиріжки. Як-ото мама з Михайлом зараз — цілу гору. Затим хтось із них ховався за тією горою й питав «Чи видно?». «Не видно!» — гигикали ми, діти. А баба чи дідо бажали: «Щоб і наступного року видно не було!».

Цьогоріч, чи видно його, питав Михайло. Ми з мамою казали «Не видно!», Трета кусала бобра так, що він видавав оті страшні блювотні звуки нам влад. І зрештою Михайло побажав, щоб і наступного року видно не було.

У мене щоки боліли — так довго всміхалася. Хоча б щось у цьому бентежному світі зрештою лишається незмінним.

— Хвилинку! — виставила палець я й побігла до кухні.

Мама саме перераховувала «калину, малину й сливове варення», коли я напхала в пакет різних пиріжків навмання й повернулася з цим до кур'єра.

— Щасливого Нового року! — протягнула йому частування.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 135 136 137 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наречені на свята, Лана Кохана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наречені на свята, Лана Кохана"