Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

Так я вигадував нові й нові “стрибки”. Витратив на це всю відпустку й зрозумів одне: як не крути, мені завжди буде про що жалкувати. Але я не хочу жалкувати про те, що не сказав тобі всього, що маю. Не зробив усього, що міг, щоб отримати те, чого хочу.

Тому знай, якби в мене був Делоріан, я, хай там що, летів би до тебе, Лізо. А позаяк Делоріана в мене нема...»

Я перегорнула папірець — нічого. Переглянула попередні — теж ні. Перевірила конверт — порожній.

Але ж має бути ще щось! Тимошів лист не міг закінчитись ось так!

Може, я десь щось упустила?

Я почала повзати підлогою, коло Трети, коли з кухні гукнула мама:

— Лізонько, у тебе там все добре?

— Та я…

Черговий дзвінок у двері змусив мене здригнутися всім тілом, і я стукнулася головою о пуф. Потерла маківку, підвелася й відчинила двері, знов таки, не зазирнувши у вічко.

Той самий кур’єр спирався на одвірок і важко дихав, ніби біг сюди галопом.

— Там ще треба… треба було передати, щоб ви подивилися у вікно о сьомій. — Він глипнув на наручний годинник. — От… просто зараз.

Я помчала до найближчого вікна, залишивши кур’єра в розчахнутих дверях.

— Що таке? — сполошилася мама, коли я промчала повз них із Михайлом.

— Це має бути вікно спальні! — долинув голос кур'єра з вітальні. — Якоїсь…

Мала б я на шкільній спартакіаді таку мотивацію, була б першою серед бігунів.

Я з розгону плеснула долонями по вікну й притислася до нього вся. А тоді затулила руками область навколо очей, щоб краще розгледіти фігуру у світлі вуличного ліхтаря.

Тиміш. Він приїхав. До мене! А коло нього там?..

— Санчата! — вигукнула я, обернувшись до мами з Михайлом, що стурбовано вивчали мене з коридору. — Він приїхав до мене з санчатами!

Ледь не підстрибуючи, я оминула ошелешену пару. Тоді проковзала шкарпетками по лінолеуму назад, підхопила Трету на ручки й чмокнула маму в щоку:

— Тиміш приїхав — я до нього!

Мама зразу прилипла до вікна в тому ж місці, де секунду назад була я.

— Матінко, це так романтично! — долинуло до мене її захопливе, коли я вже човгалась у вітальній.

Кур'єр все ще м'явся там коло дверей.

— Я повернусь… — почала було кричати я мамі й раптом запнулася.

Хто його знає, коли?

— Я повернусь! — змінила інтонацію я й вдягла хутряні навушники.

— Раніше завтра не чекаю, — підморгнула мені мама, визирнувши з-за повороту, і всміхнулася кур'єрові: — Бажаєте ще пиріжків?

— О, так, вони дуже смачні! — просяяв той. — Дякую, е-е, пані Лапко?

— Просто Люда, — махнула кистю мама й покликала його за собою. — Ліза нахапала вам із картоплею і ягодами — класика. Але я не знаю, чи попалися вам м’ясні й сирні. Вони найсмачніші, запевняю вас. Мусите скуштувати бодай по одному…

Її голос стишався заразом із тим, як вони просувалися в бік кухні. Михайло провів спину хлопця прискіпливим поглядом. Коли ж двійко зникли з поля хору, сиві вуса сторожко розпушилися.

— Якщо хочете з нею одружитись, доведеться змиритися з тим, як легко вона сходиться з людьми, — поплескала його по плечі я.

А тоді абияк натягнула нашийник і шлею на Трету, накинула шарф собі на куртку й чимдуж помчала вниз по сходах.

Сніжинки витанцьовували у світлі ліхтаря, граційно опускаючись на Тимошеву куртку й невкриті шапкою кучері. Він м'яв губи й вдивлявся кудись вбік, а я не могла відірвати очей від нього.

Ніс, щоки, вуха — усе червоніше за мотузку в руках. Строкаті рукавиці перегукуються з кольором ліжника, яким устелені санчата. Я впізнала в ньому один із тих, що зберігалися в Галининій клуні.

Трета пручалася в мене на руках, явно впізнавши фігуру. Я ледь набралаяь сил, щоб привести тіло до руху й опустити цуценя додолу.

Щойно малі лапки торкнулися снігу, Трета вихором понеслася до Тимоша й заходилася бігати довкола нього. Від радости вона вся підібралася й тепер нагадувала пухнасту кульку. Щасливу пухнасту кульку з хвостиком-трубою.

Тиміш зіщулився на смерч, у центрі якого опинився. За мить підвів голову й зустрівся поглядом зі мною.

Мої губи тряслися, коли я розтягнула їх в усмішці. Тиміш широко всміхнувся навзаєм. Відтак прокашлявся й підняв руку з мотузкою:

— А позаяк Делоріана в мене нема, я приїхав до тебе на санчатах!

Примітки:

[1] У франшизі «Назад у майбутнє» так називають машину часу, бо ж саме на основі цієї моделі вона була розроблена.