Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"
- Жанр: Молодіжна проза
- Автор: Поліна Ендрі
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Двері ванної кімнати відчиняються і звідти виходить гарна блондинка, одягнена тільки в білий рушник.
- Привіт, - млосна посмішка розтягує її підкачані губи, коли вона бачить, що я вже прокинувся.
Так, крихітко, і я не проти ще одного раунду.
Струнка і засмагла, так і манить зірвати цей рушник. За таке гріх не подарувати щось. Вона задовольняла мене всю ніч, заслужила. Може, я навіть почну зустрічатися з нею. Чому б і ні?
Тягнуся в шухляду комода, дістаю приготовану з учора скриньку з прикрасою прямісінько з ювелірного.
З ліжка встаю, коли вона вже поряд і розуміє у чому справа. Дівчина кокетливо поглядає на подарунок, грайливо стріляючи в мене очима.
- Що там? Діамантове кольє?
- Відкрий і дізнаєшся, крихітко, - підживлена моїм оксамитовим тоном, дівчина відкриває коробочку і тут її обличчя змінюється, спотворюючись гидливим жахом. Вона лякливо вскрикує, і, випустивши скриньку, відважує мені ляпас.
- Ну і скотина ти, Тернер!
Дихаючи вогнем, збирає свої шмотки, вилітає з кімнати і демонстративно грюкає дверима.
Гаразд, а зараз не зрозумів.
Прикладаю долоню до щоки, що горить, і дивлюся вниз. Тепер все зрозуміло. З обтягнутої оксамитовою синьою тканиною коробочки випали три мертві таргани. Прикраси, звісно ж, немає.
Нахиляюсь, навіщось піднявши таргана, пробую його на дотик. Іграшкові. Треба ж, а виглядають, як живі. Я закидаю їх усіх назад в продовгувату коробочку, підхопивши її під пахву, виходжу зі спальні.
Вхідні двері щойно грюкнули, та так голосно, що мало стіни не затремтіли. Я кидаю туди погляд та бачу, що її речей уже немає. Ну і добре. Забувши про свою нічну німфу, я повертаю до свого кабінету, але тут очі потрапляють на ліве крило будинку, звідки майнув шматочок яскравого жовтогарячого кольору.
Фиркаю на недороблену схованку.
Закидаю скриньку в кишеню штанів, підходжу до квадратної виїмки в стіні, розміром з велику закриту коробку, крізь тонку смужку якої виглядає носок взуття.
Сідаю біля схованки і притуляюся поруч спиною до стіни, витягнувши ноги по підлозі.
Десь хвилину я сиджу в тиші.
- Можеш більше не ховатися, - спокійно говорю в порожнечу. - Вилізай звідти, ти спалилася.
Кілька секунд нічого не відбувається.
Тут квадратний щит опускається вниз і в оголеній схованці показується мордашка Олівії, що скривилася від невдоволення.
- Блін! Ну як?
Я демонстративно видихаю і ненав'язливо вказую пальцем на її кросівки жовтогарячого кольору.
Олівія простежує за моєю вказівкою, суплячи брови.
- Сьогодні ж їх викину до чортової матері, - невдоволено гуде вона.
- Олівія, - суворо підстерігаю її. - Я не пригадую, щоб непристойно висловлювався в твоїй присутності.
- Так, але зате ти це робиш у своєму кабінеті щоразу, коли випадково вдаришся в куток стола і думаєш, що я не чую. А ще коли розмовляєш зі своїм старим знайомим по телефону, чи їдеш за кермом, думаючи, що я в навушниках, чи...
– Так! - голосно перериваю її. - Достатньо. Знову підслуховуєш. Олівія, скільки разів я тобі казав,так робити не можна і дорослі справи тебе не торкаються, - я уважно сканую її обличчя, суворо схрещуючи на грудях руки. - Ну, і чим ти поясниш свою витівку цього разу?
- А я не збираюся нічого пояснювати, - із задоволеною либою щось діловито черкає ручкою у своєму блокнотику. – Єс! Четверта за тиждень. Вони колись перестануть верещати, як різані? Усі, як одна, ніби щойно з інкубатора вилізли. Мені вже нудно, нічого нового.
Я важко видихаю і впираюся потилицею в стіну.
- Чим тобі ця не догодила?
- Але ж вона тобі не підходить! - Заявляє малявка. Та з такою запопадливістю, ніби вже побачила в цьому житті все.
Я скидаю брову, дивлячись на неї. Як цікаво.
- А хто тоді мені підходить?
- Кімберлі, - легко зісковзує з її губ. У мене на мить перехоплює дух.
Вона дивиться на мене і посміхається так безневинно, ляскаючи довгими для свого віку віями. Я суплюся.
- Так, Олівія, іди сюди, - я підхоплюю її під пахви, витягаючи свою десятирічну сестричку з укриття, і сам підводжуся. Підвівши її до дивана, саджу собі на коліна. - Думаю, настав час нам серйозно поговорити. Кімберлі чудова дівчина, і колись вона справді була частиною мого життя. Але все минулося, розумієш? Колись вона зробила вибір, і тепер у неї своя дорога, а в мене своя.
Сестра виводить пальчиком невеликі візерунки на моїх грудях.
- Тоді чому ти зберігаєш її фотографію? - Запитує з дещицею образи.
- Яку фотографію?
- Ту, де ви обіймаєтеся у парку.
Справді. Звідки вона? Не пам'ятаю.
- Мабуть, завалялася десь. Так, давай вставай та йди збирайся, бо запізнишся на свої танці.
Невдоволено пихкаючи, неслухняне дівчисько встає, вже маючи намір йти, але тут зупиняється і розвертається до мене.
- Якби ти менше працював і більше приділяв уваги своїй сестрі, то знав би, що я більше туди не ходжу, братику.
Вона хмикає, відштовхує мене двома долоньками і доки я не встиг перехопити її, ображено мчить геть. Я проводжаю її поглядом, дивлюся, як вона тікає до мого кабінету і замикається зсередини на ключ.
Так, сестра у мене просто золото. І тут я розумію, що з нею у мене буде все дуже непросто.
***
- Олівія, - я обережно стукаю у двері. - Відчини, будь ласка, двері, мені треба взяти дещо.
Мовчить, бешкетниця.
- Якщо ти зараз не відчиниш, то я піду їсти морозиво один, - з розстановкою промовляю я.
Гаразд, перебір. Може ще років зо два тому це працювало, але зараз дитину таким не проведеш.
- Добре, я йду геть. Я йду, чуєш?
Один, два... Тут замок клацає, звільняючись, і в дверях прорізається тонка щілина. Я повертаюся, встигнувши відступити лише на кілька кроків, і відкриваю їх сильніше. Бачу малечу, вона сидить у кутку дивана і підібгавши під себе ноги, притискає до живота подушку. На шиї у неї висить кольє, явно завелике за розміром. Не діамантове, звичайно, але теж не останньої цінності.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клянусь, я твій, Поліна Ендрі», після закриття браузера.