Читати книгу - "Війни художників"

«Хай живе націонал-соціалістичний робітничий рух!

Хай живе трудове селянство! Хай живе Німеччина!»

Із закликів фюрера німецького народу Адольфа Гітлера

до Дня праці — 1 травня

1 травня 1940 року, 16 год. 45 хв.

Берлін, Будинок прийомів Імперського міністерства

іноземних справ

На честь свята радянська делегація запрошена на прийом до Будинку прийомів Імперського міністерства іноземних справ. Правда, перед запрошеними чомусь мав виступити не Ріббентроп, а доктор Геббельс. Гущенко, Гагарін і Лілія ледь протиснулися між рядами «опелів», «мерседесів» і «хорхів»; під колючими очима охоронців за запрошеннями, які учора їм передав Шютте, пройшли в хол. Запрошеннями були гарні листівки із зображенням робітника і робітниці з натхненними обличчями, які тримають великий червоний стяг зі свастикою.

— Чесно кажучи, мене нудить від усіх цих офіційних заходів, — сказав Гущенко, ховаючи в кишеню програмку, котру на вході роздавали всім охочим. — Мабуть, за психотипом я все ж не чиновник.

— Але ми саме для цього сюди приїхали, — стенула округлими плечима Лілія. Сьогодні вона у сукні з глибоким декольте.

«Таке враження, що у товаришки Гофман декольте щодня стає глибшим, а сукні коротшими, — подумки відзначає Гущенко. — Сьогоднішня сукня — рекордсмен з глибини декольте і оголеності колін. Будьте обережним, геносе Гущенко».

— Можна ігнорувати це все, але як тоді гаяти час? — запитує Лілія, сидіння в номері готелю явно не входить у перелік запланованого нею дозвілля у Берліні.

— Можна, наприклад, піти у якесь кафе і випити кави, — пропонує, як варіант, Гущенко. — Потім кави зі шнапсом, потім шнапсу. Потім кави…

— А який у цьому сенс? — раптом уставив зауваження Гагарін. — Розбавляти шнапс кавою. Ось я б із задоволенням сьогодні випив пляшечку шнапсу з товаришкою Гофман. Краще тет-а-тет, навіть без кави. Так би мовити, розбавив би шнапс спілкуванням із дамою. Оце б мало сенс, а так сенсу немає.

Лілія зміряла Гагаріна зневажливим поглядом:

— А я б із задоволенням послала до дідька товариша Гагаріна, що тепер і роблю! Зараз саме це має для мене глибокий сенс. Так що, Гагарін, будете пити шнапс без мене. І йдіть до дідька!

— А який сенс у житті взагалі? Урешті-решт, усе закінчується могильною плитою на Ваганьківському цвинтарі, — зауважив Гущенко. Він не хоче, аби сварка двох його колег розгорілася на повну силу. — Не варто шукати сенсу, де його апріорі немає. Треба жити тим, що маєш. Тут і зараз. Ось на цьому заході у німчури непогана кава. Судячи із запаху, не ерзац. Треба негайно в цьому переконатись.

Вони беруть по крихітній чашці кави з таці в офіціанта, що зупинився поряд.

— Гарна кава, — Гущенко відсьорбує ковток. — Незважаючи на те, що німці воюють. Хоча, що тут дивного? Вони ж і досі дружать з Бразилією й Аргентиною. У Москві таку каву важко знайти.

— А в Парижі? — запитує Лілія, кидаючи пристрасний погляд у бік Гущенка.

— У Парижі? — встряє й собі в розмову Гагарін, питально подивившись на Гущенка. — Товаришу Гущенко, ви хіба були в Парижі?

— Так яка ж кава в Парижі? — повторює Лілія.

Гущенко пропустив запитання про Париж повз вуха. Його турбує, що Гагарін, з неприхованою цікавістю спостерігає, як офіціанти у білих сорочках та чорних брюках, а офіціантки у білих блузках і чорних спідничках розносять бокали з білим вином і бутерброди з червоною рибою. Схоже, цією нечуваною розкішшю доктор Геббельс вирішив уразити чиновників і дипломатів, яких усе більше з’являлось у холі. Гущенка турбує те, що Гагарін може хильнути зайвого й осоромити їх, адже офіційний прийом — це не вечеря в готельному ресторані. І, раптом що, відповідати доведеться йому, Гущенкові. Та, врешті-решт, він вирішує, що білим вином Гагаріну впитися буде складно.

Серед костюмів і декольтованих суконь виділялося чимало мундирів і червоних пов’язок зі свастиками. У залі є уніформа трьох різновидів — чорна, жовто-коричневий френч із чорними брюками і білий френч із чорними брюками. Найбільше чорної…

— Гущенко, ви великий знавець Німеччини. Що означають усі ці чорні мундири? Це військові? — запитала Лілія.

— Люба фройляйн Ліліє, я вже говорив вам, що до 36-го року жив у Франції, а не в Німеччині. Запитаєте про мундири у Клейста або ще у когось компетентного.

Від нової хвилі таць долинули запахи свіжої випічки і вина. Чорні мундири і фраки обступили офіціантів, швидко спустошуючи таці. Враховуючи те, що за картками можна отримати банку джему, молокопродукти видаються лише майбутнім матерям, а за крихітним шматочком сиру треба простояти кілька годин у черзі, святкові наїдки для бомонду були просто царськими. Гагарін колами ходить навколо офіціантів, спустошуючи бокал за бокалом.

— Скажіть, будь ласка, а можна ще кави? — німецькою запитав Гущенко офіціанта, який проходив повз.

— Кава вже була і ще буде, але пізніше, — ввічливо кивнувши головою, відповів офіціант. — Зараз — лише вино.

— А не можна навпаки: каву зараз, а вино пізніше? — запитав Гущенко.

— Ні, не можна, пане. Такий порядок.

— Порядок. Німецький порядок. Не люблю я цих порядків. Людина хоче кави, а їй пропонують цю кислятину. Схоже, доктор Геббельс хоче розігріти вином публіку перед виступом. Що поробиш? Вино так вино.

Вони взяли ще по бокалу.

— То як було із кавою в Парижі? — Лілія нагадала, що не отримала відповіді на своє запитання.

— Якщо каву не подають, можемо принаймні про неї