Читати книгу - "11/22/63"

позалягали в шезлонги слухати бейсбол по радіо й пити пиво. Підпідлітки кидалися петардами на бродячих собак та кількох хтозна-чиїх курей. На одну з останніх впала така бомба, і курка вибухнула масою крові й пір’я. Хлопчика, котрий кинув цю петарду, всього в сльозах потягла десь далі по вулиці його мати, на якій не було нічого, окрім комбінації й картуза з лейблом «Фармол»[505]. З її непевної ходи я розсудив, що вона теж уже встигла налитися пивищем. Щось найближче подібне до феєрверка почалося відразу по десятій, коли хтось, можливо, той самий пацан, котрий був порізав шини мого кабріолета, підпалив старий «Студебекер», що вже з тиждень стояв покинутим на паркінгу під складом компанії «Монтгомері Ворд». Гасити його прибули пожежники, і дивитися на це зійшлася вся вулиця.

Хейл, Коламбіа[506].

Наступного ранку я пройшовся оглянути обгорілий каркас, що печально сидів на сплющених рештках своїх шин. Біля одного з вантажних дебаркадерів складу я помітив телефонну будку й, піддавшись імпульсу, подзвонив Еллі Докерті, попрохавши телефоністку знайти її номер і з’єднати мене. Почасти я зробив це, бо почувався самотньо, але головно тому, що хотів почути якісь новини про Сейді.

Еллі відповіла на другому гудку і, як здалося, зраділа, почувши мій голос. Стоячи там, в уже майже розжареній будці, зі сплячою після славного Четвертого липня Мерседес-стрит у мене за спиною й смородом обвугленого автомобіля у моїх ніздрях, я не міг не відгукнутися на це усмішкою.

— У Сейді все добре. Прислала мені дві поштові листівки й лист. Вона працює офіціанткою в «Герраха»[507]. — Еллі понизила голос. — Мені здається, що коктейльною офіціанткою, але шкільна рада про це від мене ніколи не дізнається.

Я уявив собі довгоногу Сейді в коротесенькій спідничці коктейльної офіціантки. Я уявив собі бізнесменів, котрі намагаються побачити вершечки її панчіх або зазирнути їй в декольте, коли вона розставляє напої на їхніх столиках.

— Вона питалася про вас, — сказала Еллі, і це знову змусило мене посміхнутись. — Я не хотіла їй розповідати, що ви спливли за край світу, як вважають усі в Джоді, тож сказала, що ви займаєтеся своєю книгою і у вас все гаразд.

За останній місяць з лишком я не додав ані слова до «Місця вбивства», а коли я двічі брав рукопис до рук, намагаючись його перечитати, власний текст здавався мені написаним карфагенською мовою третього сторіччя.

— Я радий, що в неї все добре.

— Строк перебування там для вирішення тієї справи в неї виповнюється наприкінці місяця, але вона вирішила залишитися до кінця літніх канікул. Каже, що чайові дуже добрі.

— Ви питали в неї про фотографію її чоловіка, котрий невдовзі набуде статусу колишнього?

— Перед самим її від’їздом. Вона сказала, що не має жодної. Сказала, що кілька штук може бути в її батьків, але відмовилася їм про це написати. Сказала, що вони так і не примирилися з розпадом її шлюбу, а це укріпило б їхні порожні надії. А ще вона сказала, що вважає, що ви занадто перебільшуєте небезпеку. Дико перебільшуєте, це її точні слова.

Авжеж, це так схоже на мою Сейді. От тільки вона більше не моя. Тепер вона просто «агов, офіціанточко, принесіть нам ще того самого… і нахиліться нижче цього разу». У кожному чоловікові є ревнива жилка, і моя бриніла болюче того ранку п’ятого липня.

— Джордже? Я не сумніваюся, що ви їй і зараз не байдужі і ще не пізно налагодити стосунки.

Я подумав про Лі Освальда, до замаху котрого на життя генерала Едвіна Вокера залишається ще дев’ять місяців.

— Поки ще рано, — відповів я.

— Перепрошую?

— Не зважайте. Приємно з вами балакати, міз Еллі, але скоро телефоністка ввімкнеться в нашу розмову й попросить докласти грошей, а в мене вже закінчилися четвертаки.

— А чи можливе таке, що ви якось завітаєте до нашого містечка на гамбургер і шейк чи ні? В харчевні? Якщо так, я могла б запросити Діка Сімонса приєднатись до нас. Він про вас питається ледь не щодня.

Думка про поїздку в Джоді, про побачення з моїми друзями зі школи була, либонь, єдиним, що могло розрадити мене того ранку.

— З радістю. Якщо сьогодні ввечері, це не буде надто рано? Скажімо, о п’ятій?

— Чудово. Ми, сільські миші, вечеряємо засвітла.

— Прекрасно. Буду. Я пригощаю.

— Половину сплачу я.

11

Ел Стівенс взяв на роботу дівчину, котру я пам’ятав з курсу бізнесової англійської, і мене зворушило, як розквітло її обличчя, коли вона побачила, хто сидить разом з Еллі й Діком.

— Містере Емберсон! Вау, як приємно вас бачити! Як ваші справи?

— Добре, Доррі, — відповів я.

— Ви теє, замовляйте побільше. Ви так схудли.

— Це правда, — сказала Еллі. — Вам не вистачає гарного догляду.

Мексиканська засмага Діка вже зійшла, з чого я зрозумів, що більшість свого пенсійного часу він проводить у приміщенні, і якщо я втратив вагу, то він її набрав. Руку мені він потиснув міцно і сказав, що дуже радий мене бачити. Нічого штучного не було в цьому чоловіку. І в Еллі Докерті також. Попри всі мої знання майбутнього, переїзд з цього міста на Мерседес-стрит, де Четверте липня святкують, підриваючи курей, почав дедалі більше здаватися божевільним вчинком. Я лише сподівався, що Кеннеді вартий цього.

Ми їли гамбургери, картоплю-фрі в шиплячій олії і яблучний пиріг а-ля мод. Ми говорили про те, хто що за цей час робив, і посміялися з Денні Лейверті, котрий врешті написав свою давно обіцяну книгу. Еллі повідала, що, за словами дружини Денні, перший розділ в ній називається «Я кидаюсь в бій».

Під кінець обіду, коли Дік уже набивав люльку «Принцом Альбертом», Еллі дістала з-під стола свою торбу і витягла з неї якусь велику книгу, котру й подала мені понад масними рештками наших страв.

— Сторінка вісімдесят дев’ята. І тримайте подалі від тієї гидкої калюжки кетчупу, будь ласка. Я мушу повернути цю річ в тому ж стані, як її отримала.

Це був річний альбом під назвою «Тигрячі хвости», до того ж виданий школою, набагато люкс-шикарнішою за ДКСШ. Альбом «Тигрячі хвости» мав не просту тканинну палітурку, а був оправлений у шкіру, аркуші всередині цупкі й лискучі, а рекламний блок позаду нараховував не менш як сотню сторінок. Заклад, який увіковічував — краще сказати глорифікував — цей альбом, називався «Саваннська денна школа Лонгакр». Я гортав сторінки, бачачи старшокласників поголовно ванільного кольору, і думав, що кілька чорних облич там може з’явитися хіба що в році приблизно 1990-му. І то не напевне.