Читати книгу - "Людолови Том 1"

— От чорти! — промурмотів Панас.

І звернувся до казнадара:

— Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.

— Ідіть, — огризнувся той, відхиляючи браму. — Бачите, що тут робиться?

Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі…

— Тепер ідіть до базару, — сказав він жінкам, — а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.

На базарі було щось неймовірне. Різномовна бурхлива юрба кипіла і вирувала, як на ярмарку проти Нового року. І мовчазні татари, і турки тонули в ній, як риби в гуркоті шторму.

— Та ти збожеволів! — волала стара вірменка, обурено вилуплюючи жовтуваті білки очей. — Вчора хліб коштував три акче, а сьогодні вже п'ять! Та за таке треба вкинути тебе до в'язниці та добре відлупцювати!

— А чи чули, що посесор наклав мені на борошно не по п'ятнадцять акче, як споконвіку було, а по шістдесят. Де я візьму ці гроші?

— А я хіба не маю платити?! Він наклав мені на саклю дві тисячі аспрів. Але ж ти, собако, хочеш, щоб я сплатила і те, що на мене накладено, і те, що на тебе?!

— Сама ти собака невірна, — спалахнув пекар. — Іди! Шукай собі хліба дешевше!

— Іджіари! Іджіари! Вишивано кокозьким нефарбованим шовком по справжній тканині шере![246] — вигукувала Олена, штовхаючись в бурхливій юрбі.

— Та йди к чорту зі своїми іджіарами. Нічого не докупишся, а вона іджіари… Якому шайтанові вони потрібні!

— Не треба — не бери, — огризнулася Олена і пірнула у натовп зі своїми супутницями.

А юрба кипіла полохливими чутками, де правда переплуталася з вигадками так щільно, що важко було їх відрізнити.

— Караїми вкрали золото, а ми за це повинні сплачувати податки.

— Ах, собаки!.. Чого ж дивляться судді й кати?

— Скарати б їх на горло або на гаках за ребра повісити!

— На поживу шулік та вороння!

— Та що ви базікаєте дурниці! — надсаджувався старий караїм з сивою біблійною бородою. — Нас грабують. Наших жінок та дівчат продають у неволю. Серце наше сходить кров'ю за ними, а ви нас обвинувачуєте?!

— Ніхто не став би дурно вимагати! Віддайте вкрадене! — пролунав дзвінкий задерикуватий голос з юрби.

— І не беріть податків у посесію! Бити б треба вас, упирів.

— В море кинути, як скажених собак.

— Заждіть, урветься наш терпець…

Старий аж руки звів до неба.

— Єгово! Та хіба ж ми беремо податки в посесію?! Це ж банкір Ісаак і інші багатирі, а не ми, бідні люди. Він же нас у жебри пускає лихварством! Нема в нього ані серця, ані,совісті.

Юрба вирує навколо. Ніхто не слухає старого, і він стоїть самотній і чужий, з гіркою образою в серці.

— Іджіари! Іджіари з хаджу! Гаптовані золотом, вишивані нефарбованим шовком. Триста років провисить на стіні і не злиняє! — вигукувала Олена, втрачаючи надію знайти покупця.

— Ah, que c'est bеаu![247]— спинився перед нею гасконський моряк. — Скільки ті бажаль за це?

— По триста ачке, — розгублено прошепотіла Горпина.

— Та ти з глузду з'їхала! — підштовхнула її Олена. — Мовчи краще.

І, виправляючи її помилку, привітно зацокотіла:

— Оцей триста, а оці по п'ятсот, бо тут золота більше і візерунок з Мекки. А ось з крилатими звірами, як на міських брамах.

— Voyons![248] Та це ж грифони, генуезькі герби! — захоплено вигукнув він. — Аn оuі, mа belle.[249] Я забираль всі шість. Скільки?

І не встигла вона озирнутися, як висипав в Оленині руки мало не три тисячі аспрів.

Давно поринув у юрбу безтурботний гасконець, а жінки не могли отямитися.

— Оце здорово! Оце чудесно! Враз продали всі за таку хорошу ціну! Ну, Шафіге, радій! Викупимо твого Меметку! — цокотіла Олена, і її карі очі так і іскрилися радістю, а кирпатенький носик здіймався весело і смішно, вилискуючи гудзиком на сонці.

А струнка, як очеретинка, дівчина-караїмка дивилася вслід гасконцеві, і очі їй повільно наливалися сльозами, а глибока гірка зморшка кривила дівочі вуста. Не помітив… Не глянув на килимок, останній скарб, останню надію… Отже — кінець. Отже, завтра — Майдан Сліз, невільницький ринок. Відвезуть її за море, до Сінопа або Амазії, замкнуть до гарему або примусять десь робити на полі під пекучим сонцем чи то молоти збіжжя в сирому льоху, серед цвілі й мороку… І не бачити їй більше батька з матір'ю і не зустрічатися ввечері біля фонтана з чорнооким Рувімом з Яффи, не цілувати його палко-палко в тіні гліциній… Не стати йому дружиною вірною і відданою… І все тому, що банкір Ісаак взяв у посесію податки і бажає заробити удвоє на бідних одновірцях… Тому, що немає в батька золотих дукатів і гасене, нема невільниць на продаж замість єдиної доньки. І… кому тепер потрібний цей гарний, але вже потертий килимок, останнє багатство, остання надія!..

І рясні сльози котилися по її щоках, застилаючи очі. І в нестямі, з мукою в голосі простягає вона свій килим сицілійцям і франкам, бундючним іспанцям і фелахам[250] з широкими обличчями і ліниво-похітливою усмішкою гізеського сфінкса.

Панас уже сидів під стіною Біюк-Джами, чекаючи на дружину.

— Ну, як? — кинулася до нього Шафіге, забувши мусульманський жах перед чоловіками. — Меметка?..

— Тут ваш Меметка, — лагідно посміхнувся Панас. — Не журіться, молодичко. Замкнули хлопчиків до цитаделі. Годують їх добре: і шашликом, і молоком, і сиром, і різними ласощами! Ось тільки сплять вони на землі, підклавши соломки. Та влітку нічого, тепло…

— А ага? Чи тут він, клятий? — урвала Горпина.

— Нема. Поїхав, собака, по інших аулах. Зовуть його Гусейн-заде, а помічник його Юнос-заде, щоб їм чорти зади попідсмажували, — грубо пожартував Панас, щоб чимось розважити бідну матір. — Ласий він, собака, на бакшиші. За гроші з нього можна кишки витягти, але без грошей — не підходь: звір звіром. Проте дітей він не чіпає. Треба їх приставити до Стамбула веселими та здоровими, бо за це можна дістати чималу нагороду. А нагороди для нього — як мед. Ну а у вас як? — урвав він сам себе, бачачи, що Шафіге ладна знов розплакатися.

— Продали іджіари якомусь чужинцеві. Та так добре, — зацокотіла Олена. — А на базарі що робиться!.. Ой лишенько! Всі несуть на продаж, що є найкращого в хаті. А покупців катма. Зникли, як таргани у вогні. Пропали б ми, коли б не цей чужинець.

— Що ж тепер робити? Підемо десь, — урвала Шафіге. — Чи не піти нам на