Читати книгу - "Орієнталізм"

переважно академічного фахівця з мов та історій Сходу. Проте, як написав мені небіжчик Альберт Гурані в березні 1992 p., за кілька місяців до своєї передчасної смерті, що дуже всіх засмутила, з огляду на силу моєї арґументації (за яку, сказав він, він не може мені докоряти), моя книжка спричинилася до того вельми прикрого результату, що стало майже неможливо вживати термін «орієнталізм» у нейтральному значенні, такою мірою він перетворився на лайливе слово. Гурані завершив свого листа тим, що він хотів би все ж таки зберегти за цим словом його застосування в значенні «обмеженої, досить нудної, але корисної наукової дисципліни».

У своїй загалом збалансованій рецензії на «Орієнталізм» від 1979 року Гурані сформулював одне зі своїх заперечень, написавши, що в той час як я виділив перебільшення, расизм та ворожість, властиві багатьом працям орієнталістів, я обминув увагою численні наукові й гуманістичні здобутки цієї галузі. Названі ним імена включають Маршалла Годжсона, Клода Коєна й Андре Раймона (разом з неодмінними німецькими авторами), чиї твори можна визнати реальним внеском у скарбницю людського знання. Це, проте, не суперечить тому, що я стверджую в «Орієнталізмі», з тією тільки різницею, що я наполягаю на переважанні в самому дискурсі структури поглядів і думок, від яких не можна просто відмахнутися чи обминути їх увагою. Ніде я не стверджую, що орієнталізм шкідливий, або недбалий, або одноманітний у працях кожного з орієнталістів. Але я стверджую, що ґільдія орієнталістів має специфічну історію тісного зв’язку з імперською владою, а такий зв’язок, я гадаю, годі назвати іррелевантним.

Тож, хоча я й розумію логіку заперечень Гурані, я схильний вельми сумніватися в тому, що правильно осмислене поняття орієнталізму може будь-коли, в {442} реальній дійсності, бути відокремлене від його досить-таки складних і не завжди приємних обставин. Я гадаю, що можна уявити собі такий крайній випадок, коли фахівець з оттоманських або фатимідських архівів є орієнталістом у розумінні Гурані, але й при цьому ми маємо всі підстави запитати, де, як і за підтримкою яких інституцій та агенцій відбуваються ці дослідження сьогодні? Чимало з авторів, які писали свої праці вже після опублікування моєї книжки, як здається, ставили це запитання найакадемічнішим і найвідірванішим від реального світу вченим і, бувало, одержували просто-таки приголомшливі відповіді.

Варто відзначити ще одну досить серйозну спробу висунути арґументоване заперечення, суть якого полягає в тому, що критика орієнталізму (зокрема, моя), по-перше, позбавлена раціонального глузду, а по-друге, є порушенням самої ідеї незацікавленої науки. Цю спробу зробив Бернард Льюїс, якому я присвятив кілька критичних сторінок своєї книжки. Через п’ятнадцять років по тому, як з’явився «Орієнталізм», Льюїс опублікував серію есе, деякі з них були потім зібрані в книжку під назвою «Іслам і Захід», один із головних розділів якої — це атака проти мене, яку він подає в оточенні розділів та інших есе, що мобілізують цілу сукупність невиразних і характерно орієнталістських формул: мусульмани з люттю дивляться на новітню сучасність, іслам ніколи не робив різниці між церквою й державою і так далі, й так далі, — причому всі вони проголошуються на найвищому рівні узагальнення, майже не згадуючи про відмінності між окремими мусульманами, між мусульманськими суспільствами або між мусульманськими традиціями та епохами. А що Льюїс, у якомусь розумінні, призначив себе спікером від гільдії орієнталістів, на яку первісно була спрямована моя критика, то, можливо, варто згаяти деякий час, щоб проаналізувати його методи. Його ідеї, на жаль, досить розповсюджені серед його послідовників та імітаторів, чиї труди, схоже, мають за головну мету прищепити західним споживачам думку про загрозу, яку несе їм знавіснілий, за самою своєю суттю, недемократичний і розбурханий ісламський світ.

Багатослів’я Льюїса майже не приховує ані ідеологічних підвалин його позиції, ані його надзвичайного {443} вміння не мати майже ні в чому слушності. Звичайно ж, це вже добре знайомі нам якості орієнталістського племені, окремі з представників якого принаймні мали мужність бути відвертими у своєму активному обмовленні ісламських, як, зрештою, й інших неєвропейських народів. Але не Льюїс. Він перекручує істину, вдаючись до фальшивих аналогій, за допомогою всіляких натяків та інсинуацій, методів, прибираючи поважної пози всевідання, певно, вважаючи, що вчений має розмовляти саме так. Візьмімо як типовий приклад аналогію, яку він проводить між моєю критикою орієнталізму та гіпотетичною атакою на студії класичної античності, яка, каже він, була б цілком безглуздою. Вона й справді була б такою, я згоден, але ж орієнталізм і еллінізм — речі абсолютно непорівнянні. Перший — це спроба описати цілий реґіон світу в термінах колоніального завоювання цього реґіону, другий не має аніякісінького стосунку до прямого колоніального підкорення Греції, яке відбулося в дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях; крім того, орієнталізм виражає антипатію до ісламу, еллінізм — симпатію до класичної Греції.

До того ж сучасний політичний момент із його шумовинням расистських та антимусульманських стереотипів (адже на античну Грецію ніхто не збирається нападати) дозволяє Льюїсові викладати свої антиісторичні й довільні політичні твердження у формі наукової арґументації, що дуже узгоджується з найменш похвальними методами старомодного колоніалістського орієнталізму 3. Таким чином, праця Льюїса є частиною сучасного політичного, радше ніж суто інтелектуального, середовища.

Припускати, як це робить він, що та галузь орієнталізму, яка має справу з ісламом і арабами, є науковою дисципліною, а отже, може бути порівняна з класичною філологією, це так само слушно, як прирівняти одного з багатьох ізраїльських арабістів та орієнталістів, які працювали на окупаційну владу Західного Берега та Гази, до Віламовітца або Моммзена. З одного боку, Льюїс прагне звести ісламський орієнталізм до статусу невинної і сповненої ентузіазму наукової галузі; з другого, він намагається вдати, що орієнталізм надто складний, розмаїтий і специфічний, щоб хай там який неорієнталіст (такий, як я, та багато інших) міг його критикувати. Тут {444} Льюїсова тактика полягає в тому, щоб знехтувати чималий відтинок історії. Як на мене, то європейський інтерес до ісламу виник не з цікавості, а зі страху перед монотеїстичним, грізним у культурному й мілітарному плані суперником християнства. Найдавніші європейські дослідники ісламу, як показали численні історики, були середньовічними полемістами, які писали для того, щоб відвернути загрозу вторгнення мусульманських орд та небезпеку відступництва. В той чи той спосіб це поєднання страху й ворожості проіснувало до сьогоднішнього дня як у науковому, так і в ненауковому інтересі до ісламу, що розглядається як розташований в тій частині світу — на Сході, — яка уявно, географічно й історично протиставляється Європі та Заходу.

Найцікавіші проблеми, що стосуються ісламського або арабського орієнталізму, це, по-перше, ті форми,