Читати книгу - "Орієнталізм"

яких набувають середньовічні рудименти, що так уперто існують, і, по-друге, історія і соціологія зв’язків між орієнталізмом та суспільствами, які його витворили. Існує велика спорідненість між орієнталізмом і літературною уявою, наприклад, між орієнталізмом і імперською свідомістю. Коли ми розглядаємо той або той період європейської історії (а таких періодів багато), вражає, як швидко переносились ідеї про іслам у сказане про нього ж таки поетами, романістами, політиками та журналістами. До того ж — і це критичний пункт, якого Льюїс намагається не помічати, — існує дивовижний (проте цілком зрозумілий) паралелізм між бурхливим розвитком новітньої орієнталістської науки та утворенням великих західних імперій — Британської і Французької.

Хоча зв’язок між рутинною британською класичною освітою і розширенням Британської імперії є набагато складнішим, аніж міг би уявити собі Льюїс, в новітній історії філології не існує більш очевидної паралелі між владою й знанням, аніж у випадку орієнталізму. Велика частка інформації та знання про іслам і про Схід, використовувана колоніальною владою для виправдання своєї колоніалістської політики, походить від орієнталістської науки. Недавнє дослідження, куди зробили свій внесок багато людей, опубліковане під назвою «Орієнталізм та скрутне постколоніальне становище» («Orientalism and the Postcolonial Predicament») 4 за редакцією Карла А. Брекенріджа {445} і Петера ван дер Beepa (Carl A. Breckenridge and Peter Van der Veer), демонструє на основі докладної документації, як орієнталістське знання використовувалося колоніальною адміністрацією Південної Азії. Досить реґулярний взаємообмін досі існує між фахівцями з вивчення територій, такими, як орієнталісти, й урядовими департаментами закордонних справ. Крім того, багато стереотипів ісламської й арабської хтивості, лінощів, фаталізму, жорстокості, деґрадації та блиску, які ми знаходимо в творчості багатьох письменників, від Джона Б’юкена до В. С. Найпола, також побудовані на вихідних передумовах, що підпирають близьку до них галузь академічного орієнталізму. Натомість взаємообмін кліше між індологією і синологією, з одного боку, й загальною культурою, з другого, не так процвітає, хоча й там можна виявити певні зв’язки та запозичення. Не існує також значної схожості між тим, як ставляться до своєї наукової теми західні експерти в галузях синології й індології, і тим фактом, що багато професійних дослідників ісламу в Європі та в Сполучених Штатах присвячують усе своє життя вивченню свого предмета, і все ж вважають, що цю релігію й культуру не можна навіть терпіти, не те що захоплюватися нею.

Сказати, як це роблять Льюїс та його імітатори, що всі такі зауваження спричинені лише бажанням прилучитися до «модних проблем», ще не означає відповісти на запитання, чому, наприклад, так багато фахівців з ісламу так активно консультуються й співпрацюють з урядами, що не мають інших інтересів у ісламському світі, крім економічної експлуатації, політичного панування, а іноді й відвертої аґресії, або чому так багато вчених-ісламістів — як і сам Льюїс — свідомо й доброхіть вважають, що їхній прямий обов’язок нападати на сучасні арабські або ісламські народи й водночас удавати, ніби «класична» ісламська культура може бути, проте, предметом неупередженого наукового зацікавлення. Видовище спеціалістів із вивчення історії середньовічних ісламських ґільдій, посланих державним департаментом із дорученням інформувати тамтешні посольства про інтереси безпеки Сполучених Штатів у Перській затоці, навряд чи може нагадати нам про любов до Еллади, що її плекають фахівці з класичної філології, яку Льюїс вважає спорідненою з його улюбленим орієнталізмом. {446}

Тому не випадає дивуватися, що галузь ісламського й арабського орієнталізму, завжди схильна заперечувати свої тісні зв’язки з державною владою, до самого недавнього часу не спромоглася на внутрішню критику спорідненості, яку я щойно описував, і що Льюїс міг зробити дивовижне твердження — мовляв, критика орієнталізму не має в собі «здорового глузду». Не варто також дивуватися, що, за кількома винятками, більшість неґативної критики на адресу моєї праці з боку «фахівців» не піднялася, як і Льюїсова, над рівнем банального опису баронського маєтку, на землі якого вдерся нахабний чужинець. Єдиними фахівцями (знову ж таки, за кількома винятками), які намагалися дати раду обговорюваним мною проблемам, — а вони стосуються не тільки змісту орієнталізму, а й його зв’язків, спорідненостей, політичних тенденцій та світогляду, — були синологи, індологи і молодше покоління дослідників Середнього Сходу, чутливе до нових впливів, а також до політичної арґументації, яку спричинила критика орієнталізму. Для прикладу, можна згадати Бенджаміна Шварца з Гарварда, який використав нагоду свого президентського звернення в 1982 р. до Асоціації азіатських студій не тільки для того, щоб висловити свою незгоду з деякими моїми критичними закидами, а й щоб привітати мої арґументи з погляду інтелектуальної доцільності.

Багато ісламістів та арабістів старшого віку відреаґували на мою книжку з ображеною амбіцією, яка їм заміняє саморефлексію; більшість удалися до таких слів, як «злісний», «ганьба», «обмова», так ніби критика вже сама по собі — це неприпустиме порушення кордонів їхнього священного академічного заповідника. У випадку Льюїса, його аґресивний захист своїх позицій можна вважати актом очевидної нещирості, оскільки він більшою мірою, аніж інші орієнталісти, був палким політичним прихильником акцій, спрямованих проти арабів (і не тільки), у Конґресі Сполучених Штатів, у своєму «Коментарі» і де завгодно. Тому адекватна відповідь йому має включати розповідь про те, в чому полягає політична й соціологічна суть його поведінки, коли він удає, ніби захищає «честь» своєї наукової галузі, а цей захист, як дуже легко переконатися, є ретельно виготовленою мішаниною ідеологічних напівістин, призначених завести на манівці читачів-неспеціалістів. {447}

Одне слово, зв’язок між ісламським або арабським орієнталізмом і новітньою європейською культурою може вивчатися без того, щоб водночас заносити до каталогу кожного орієнталіста, який будь-коли жив на світі, кожну орієнталістську традицію або все написане орієнталістами, а потім скласти все це докупи й проголосити прогнилим та нікчемним імперіалізмом. Принаймні я цього ніколи не робив. Безглуздо твердити, що орієнталізм — це змова, або проголосити, що Захід — зло; і те, й те — несусвітня дурість, яку Льюїс та один з його епігонів, іракський публіцист К. Макія, мали нахабство приписати мені. З іншого боку, треба бути лицеміром, щоб не помічати культурних, політичних, ідеологічних та інституційних контекстів, у яких люди пишуть, думають і розмовляють про Схід, чи є вони вченими, чи ні. Як я вже сказав раніше, надзвичайно важливо зрозуміти, що причина, з якої проти орієнталізму виступає так багато тверезомислячих незахідноєвропейців, полягає в тому, що він виник за доби колоніалізму, що стало темою недавнього надзвичайно цікавого симпозіуму «Колоніалізм і культура», матеріали якого видані за редакцією Ніколаса Б. Діркса5. В дискурсі такого виду, опертому передусім на припущенні, що іслам є монолітним і незмінним, а тому