Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Запала тривала мовчанка, потім усі закивали. Джейк думав про міс Ейвері, її уроки англійської і свій іспитовий твір. Сюзанна згадувала Оксфорд у Міссісіпі, Едді — узбережжя Західного моря, коли він схилився над чоловіком, що невдовзі став його діном, і збирався перерізати йому горло, бо Роланд не дозволяв йому вийти через магічні двері й ширнутися героїнчиком.

— Своє дно я побачив у тюремній камері, — сказав Каллаген. — Сталося це рано-вранці. Я був порівняно тверезий, до того ж сидів не у витверезнику, а в камері з ковдрою на койці й справжнім сидінням на унітазі. Порівняно з іншими мавпятниками, де мені доводилося побувати, то було все одно що пердіти крізь атлас. Єдине, що мене там діймало, — це чоловік, який проводив перекличку… і та пісня.

ДВАНАДЦЯТЬ

Крізь вікно камери, затягнуте дрібною сіткою, проникає сіре світло, що забарвлює його шкіру в сірі відтінки. Його руки брудні й укриті подряпинами. Бруд під нігтями чорний (земля), а подекуди чорно-коричневий (суха кров). Він невиразно пам’ятає, як побився з кимось і цей хтось весь час називав його «сер», тож, напевно, тут він опинився через незмінно популярне порушення статті 48 карного кодексу — «напад на поліцейського». Все, чого йому хотілося (це Каллаген пам’ятає трохи чіткіше), — приміряти хлопцевого кашкета, дуже чепурного. Він пам’ятає, як казав молодому копу (судячи з його вигляду, скоро в поліцію братимуть пуцьвірінків, не привчених до горщика, принаймні в Топіці), що завжди видивляється прикольні капелюхи, завжди носить кашкета, бо в нього на лобі знак Каїна. «Шхоже на хрешт, — пригадує він, що тоді казав (чи намагався сказати), — але нашправді то жна-каїна». Це найбільше, на що він здатен, вимовляючи «знак Каїна».

Минулого вечора він був дуже п’яний, але, сидячи тут, на койці, й проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю, він почувається не так уже й погано. У роті огидний смак — наче там посцяла сіамська кицька Рута, — але голова не дуже болить. От якби тільки ці голоси позатикалися! Далі по коридору хтось читає список імен у алфавітному порядку, що здається нескінченним. Ближче хтось співає його найнеулюбленішу пісню: «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя…»

— Нейлор!.. Нотон!.. О’Конор!.. О’Шонесі!.. Осковськи!.. Осмер!..

Щойно він усвідомлює, що співає насправді він сам, як у його литках починається тремтіння. Воно підбирається до колін, потім до стегон, поволі дужчає. Він бачить, як великі м’язи на його ногах ходять угору-вниз, як поршні. Що з ним відбувається?

— Палмер!.. Палмґрен!..

Тремтіння доходить до паху й перекидається на низ живота. На трусах спереду розпливається темна пляма, коли він заливає їх сечею. Водночас його ступні починають бити повітря, наче він намагається вдарити обома одночасно по невидимих футбольних м’ячах. «У мене напад, — думає він. — Мабуть, це воно. Мабуть, я непритомнію. Бувай, чорна пташко». Він пробує покликати на допомогу, але з рота виривається лише тихе булькотіння. Його руки злітають угору й падають. Тепер він б’є ногами по невидимих м’ячах, руками показує «алілуя», а чоловік на дальньому боці коридору не закінчить своєї переклички до наступного століття чи навіть до наступного льодовикового періоду.

— Пеш’є!.. Пітере!.. Пайк!.. Половік!.. Рейні!.. Ренкурт!..

Тіло Каллагена вище пояса починає смикатися вперед і назад.

Щоразу, коли воно робить ривок уперед, він близький до того, щоб втратити рівновагу і впасти на підлогу. Його руки злітають угору. Ноги б’ють повітря. На сідницях зненацька розпливається теплий млинець, і він розуміє, що обгидився.

— Рікуперо!.. Робілард!.. Россі!..

Його відкидає назад, до побіленої бетонної стіни, на якій хтось надряпав «БАНҐО СКАНК» і «У МЕНЕ ЩОЙНО БУВ МІЙ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ НЕРВОВИЙ ЗРИВ». Потім знову вперед, усім тілом, ревно, як мусульманин на ранковій молитві. Якусь мить він тупо роздивляється бетонну підлогу між своїми голими коліньми, а потім втрачає рівновагу й падає на обличчя. Щелепа, що якимось дивом загоїлась попри нічні пиятики, знову ламається в трьох місцях із чотирьох. Але тепер, для досконалого балансу (адже число «чотири» — магічне), він ламає собі ще й носа. Лежить, б’ючись на підлозі, як упіймана риба на гачку, його тіло розмальоване кров’ю, лайном і сечею. «Я помираю», — думає він.

— Райан!.. Санеллі!.. Шер!..

Але поступово напад стихає, його тілом лише вряди-годи пробігає судома. Хтось же має прийти, думає він. Але ніхто не йде. Якийсь час. Корчі вгамовуються, і тепер він просто Доналд Френк Каллаген, який лежить на підлозі в тюремній камері, в Топіці, штат Канзас, а далі по коридору хтось уперто просувається до кінця алфавіту.

— Сіві!.. Шероу!.. Шатцер!..

Зненацька, вперше за багато місяців, він згадує, як з’явилася кавалерія, коли Брати Гітлера вже готувалися порізати його в тій усіма забутій пральні на Східній Сорок сьомій. І вони б це зробили — наступного дня чи через день хтось знайшов би такого собі Доналда Френка Каллагена, мертвого і холодного, з відрізаними яйцями у вухах замість сережок. Але з’явилася кавалерія, і…

«То була не кавалерія, — думає він, лежачи на підлозі й відчуваючи, як розпухає обличчя, його нове обличчя, практично не відрізниш від старого. — То були Голоси номер один і номер два». Але й це неправильно. То були двоє чоловіків, середнього віку, навіть трохи пристаркуваті. Містер Екслібрис і містер Гай Кокніф Ен Йом, хай би що воно означало. Обидва налякані до смерті. І правильно. Хай Брати Гітлера не дотягували до тисячі жертв, хоч Ленні цим і похвалявся, але покалічили чимало народу, а декого й убили, то була пара гадюк у людській подобі. Так, містер Екслібрис і містер Ґай Кокніф правильно робили, що боялися. Для них усе обернулося добре, але могло бути й навпаки. А якби Джордж і Ленні помінялися з ними ролями, що тоді? Тоді замість одного трупа в пральні «Затока черепахи» знайшли б цілих три. Такий матеріал би неодмінно потрапив на першу сторінку «Нью-Йорк Пост»! Тож ці хлопці ризикували життям. Минуло шість чи вісім місяців, і виявилося, що вони підставляли голови заради брудного виснаженого п’яндалиги, чиї труси просякли з одного боку сцяками, а з іншого — гімном. Удень він п’є, а ввечері напивається.

Це стається саме тоді. Далі по коридору монотонний голос доходить до Спренґа, Стюарда і Садбі; у цій камері чоловік, що лежить на брудній підлозі в сірій світанковій імлі, нарешті опускається на саме дно, яке, за визначенням, — та точка, нижче якої ти просто не можеш опуститися, хіба що візьмеш лопату й почнеш копати.

Лежачи так, водячи поглядом по підлозі, де