Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Пустите нас домой.

Я еще буду полезен Родине. Помогите мне, Вячеслав Михайлович…»

І лише цього разу – в першу мить він не міг навіть повірити, а в другу вже стрибав чи не до стелі – його прохання було задоволене.

ЙОГО ПРОХАННЯ ПРО ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ БУЛО ЗАДОВОЛЕНЕ!!!

Після 23 років еміграції артист, поет, бард і композитор нарешті з дружиною, тещею і маленькою дочкою повернувся на Батьківщину.

«…Засніженою зимою 1943 року, в напівголодній, але вже майже на порозі перемоги Москві, в старій квартирі на Тверській, біля розігрітої червоної я насолоджувався незвичним спокоєм. Не було у ті дні занять зі взводом «всеобуча», який я, як фронтовик-офіцер, готував до майбутніх боїв. Не було і лекцій в Інженерно-будівельному інституті, що прихистив мене всупереч забороні приймати в число студентів кадрових військових. І раптом – телефонний дзвінок, хрипкий голос друга дитинства і юності батька, невизнаного й нині тонкого живописця Амшея Нюренберга. Він говорив швидко і малозрозуміло: про мороз у його майстерні на Масловці, про драні валянки, про замети біля стадіону «Динамо». Нарешті я усвідомив смисл того, що відбувалося – до Москви приїхав Олександр Вертинський, любов і легенда багатьох поколінь російської інтелігенції, а всі старі друзі його – або у від’їзді та евакуації, або просто не встигнуть дістатися до вокзалу. А він чекає їх, не хоче відразу ж відправлятися в номер «Метрополя».

Не знаю, чи побив я тоді світовий рекорд з бігу, але вже через кілька хвилин був біля Білоруського вокзалу, на тому самому, який відкрив перед моїми однолітками-москвичами і мною дороги війни. Олександр Миколайович самотньо стояв біля виходу з перону, махаючи групі людей, що відходила від нього. Не пригадую, що я говорив кумиру нашої юності, піснями якого ми всі захоплювалися. Ми пішли до Садово-Тріумфальної. Я, геть позбавлений дару мови, весь час дивився на великого артиста, виразно-монументального. Вимовив у Благовіщенського провулку: «А ось ми тут живемо. Може, зайдете на хвилинку, обігрієтесь?» Тільки тепер, на схилі літ, збагнув, що квартира ця була добре знайома Олександру Вертинському, адже вона була до революції і в перші післяреволюційні роки частиною відомої студії «Кіно-Москва», що належала моєму батькові.

І ось він у кімнаті-майстерні мого батька, кінорежисера Олександра Розумного, його друга з юних літ. Серед антикварних речей і полотен – унікальний концертний рояль «Реніш». Два-три рази потерши руки над вогнем, глянувши на шедеври старовинних китайських різьбярів по дереву та кістці, Вертинський з таємничою, лише йому присутньою артистичністю присів біля рояля. Акорд, ще акорд – і раптом тихо, ніби з приглушеного патефона, полилася пісня. Наростали до фортисимо звуки, викликаючи у душі віру, жадання краси і любові.

Стукіт у двері, тривожний і настирливий, не зупинив артиста, який поринув у музику і виконував першу пісню на російській землі, плоть від плоті якої він був і завжди залишався. На порозі – сусідка Олена Іванівна Минаєва, члени родини якої в кінці тридцятих були репресовані.

«Володінька, – тихо промовила вона, – не заводь Вертинського так голосно. Адже люди різні навколо… – І тут же додала: – Але патефон не виключай, а зроби трішки тихіше, адже це – його пісні…»

А за стіною співав Вертинський, співав так, що в темному будинку спалахували тьмяним світлом ще заклеєні наївними паперовими хрестами вікна, одне за одним, від поверху до поверху, наче загальнонародний салют генію Росії… – із спогадів В. О. Розумного, Інтернет-видання, 2009 рік.

Чи варто говорити, що він почував себе на сьомому небі і не тямив себе з радощів? Батьківщина зустріла його прихильно, мовби не докоряла минулим. Більше того, виявилося, що на батьківщині його не забули: у родинах радянських людей на стареньких патефонах все ще крутили його грамофонні записи, платівки з його піснями! Правда, ні до його приїзду і ні після їх не крутили по радіо, а ім’я його як співака попросту замовчувалося. Ним захоплювалася молодь, навіть комсомольці, але… Але офіційна пропаганда їм дорікала за це. За потяг до барда Вертинського.

Але втішало те, що молодь його знала і навіть – навіть! – любила! Життя почало потроху налагоджуватися. Вже в Москві у нього народилася друга дочка, і батько був безмежно щасливим і своїх «дочечок» любив ніжно і вірно.

Намагався дати їм якомога кращу освіту, особливу увагу звертав на заняття музикою, вивчення іноземних мов – у житті, мовляв, це особливо знадобиться.

Всупереч волі батька обидві дівчини стали актрисами, обидві закінчили Щукінське училище і спершу працювали в Академічному театрі ім. Є. Вахтангова (Маріанна працює там і досі).

Анастасія грала в театрі «Современник», потім у МХАТі. Як і її батько, виробила свій стиль гри, її рухи точні, пластичні й виразні. Але по-справжньому Анастасія стала відомою завдяки кіно, де вона успішно зіграла багато ролей.

З 1988 року Анастасія Вертинська – Народна артистка Росії.

Заснувала й очолила Благодійний фонд російських акторів.

Періодично працює за рубежем – як педагог і режисер.

У шлюбі з Н. Міхалковим у неї народився син Степан, який нині займається кінобізнесом.

Про династію Вертинських матеріал у книзі «100 великих династий» вміщено між матеріалом про династію Гучкових («От сохи – к государственной власти») і «Віндзорською династією», про англійську королівську династію, яка править з 1901 року.

Лідія Володимирівна Вертинська (1923 року народження, померла 31 грудня 2013 року) була актрисою, але присвятила своє життя родині, чоловіку, дочкам. Вона знялася у фільмах «Садко» в ролі птаха Фенікса, «Дон Кіхот», «Нові пригоди Кота в чоботях», «Киянка», у «Королівстві кривих дзеркал» зіграла злодійку Анідаг.

У Москві він бував рідко, здебільшого гастролював неозорою Країною Рад, яка стала йому Батьківщиною: співав на Уралі, співав у Сибіру, у Заполяр’ї і Середній Азії – в палацах культури, на «стройках века», на заводах і шахтах, а повернувшись до столиці, грав у кіно і навіть був удостоєний звання лауреата Державної премії СРСР – за участь у фільмі «Заговор обреченных»…

Вважається (принаймні в журналістиці), що повернутися в СРСР Олександру Вертинському особисто дозволив Сталін – без його монаршої згоди емігранту Вертинському, який колись прославляв юнкерів і взагалі ніколи не славив «мудру ленінсько-сталінську політику», не бачити було б СРСР до кінця своїх днів.

Але пощастило: батько всіх народів (який, між іншим, навіть власних двох дітей не зміг виховати на належному рівні), кажуть, мав платівки з його піснями і бувало, що під настрій мажорний слухав їх – про щось думаючи своє, потаємне, простим смертним