Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Сімдесятип’ятиліття від дня народження Станіславського в січні 1938 року було перетворено радянським урядом на офіційні урочистості. Надходили сотні й сотні привітань – з усіх куточків країни і з-за рубежу. Вшановували реформатора театру на найвищому державному рівні. Навіть Леонтіївський провулок, де він мешкав, був перейменований на вулицю Станіславського! (Члени клубу довго аплодували, схвалюючи ухвалу радянського уряду.)

Вже смертельно хворий, Костянтин Сергійович вичитує верстку своєї книги «Праця актора над собою» і підписує її до друку.

Медсестра, яка в останні роки тінню супроводжувала режисера, потім, як усе скінчиться, скаже: «Він відвоював у смерті роки життя».

Розтин покаже: десять останніх років були дійсно відвойовані у смерті силою волі і розуму хворого: розширене серце, що відмовлялося працювати, емфізема легень, аневризми – це наслідки важкого інфаркту, перенесеного Станіславським у 1928 році, – але хворий майже щодня працював. Навіть у ліжкові.

«Він ненавидів смерть як протилежність життя», – скаже один з тих, хто знав великого режисера.

На вечір у «Клуб громадян СРСР у Шанхаї», присвячений пам’яті Станіславського, запросили й Вертинського.

Олександр Миколайович з теплим гумором, яким оживив все зібрання, розповів, як він, ще нікому невідомим, намагався поступити «в артисти МХАТу», і як Станіславський – «сам великий Станіславський!» – забракував його через дефект у вимові. Легко ґрасируючи (навіть аж дещо підкреслено, особливо, коли на французький лад вимовляв букву «р»), Олександр Миколайович насамкінець сказав:

– А знаєте, я дуже вдячний великому Станіславському, – земля йому пухом! – дорогому Костянтину Сергійовичу, що він мене тоді не взяв до свого театру, куди я так прагнув, а вигнав геть! І я, ним забракований, пішов з відчуттям, що це все – не для мене, а й для всього світу білого!.. Нині я йому дуже вдячний. Парадокс? Ні. Коли б він мене тоді взяв до праці у МХАТі – ким би я став? Ще одним звичайним актором, котрий мав би заглядати в рот режисеру, звичайним лицедієм, яких і без мене було і є вдосталь. Не виключено, що з мене вийшов би пересічно-ординарний актор. А забракований ним, я зрозумів: театр мені, завдяки мовному ґанджу, не світить. І я подався шукати своє місце в мистецтві, свій стиль і свій образ – на естраді, в ролі співака, шукав, шукав і знайшов. І став тим, ким я є сьогодні. І це завдяки Станіславському, який мене колись забракував і не пустив в актори. Спасибі йому!

Його тодішній репертуар теж почав змінюватися – ставав більш патріотичний. По відношенню до Росії і її нової влади, від якої він тікав у 1920 році з Криму на пароплаві «Великий князь Александр Михайлович»…

А роки тим часом спливали (місяців він уже й не рахував) та й спливали: Вертинський все ще крутився, намагаючись вирватися з нужди, в чужому Шанхаї, який він так і не міг збагнути і тим більше сприйняти – бодай як і за тимчасову свою батьківщину. Романів з дамами і дівицями більше не заводив – надто сильно кохав свою молоду дружину (цю любов до неї він збереже на все своє життя), і це прикрашало його нелегкі емігрантські будні в чужій країні.

І мріяв… Ні, вже марив батьківщиною. Тепер він слідкував за російською поезією, охоче писав пісні на вірші радянських поетів. У його програмних концертах, з якими він виступав у тих роках у «Лайсеуме» і «Клубі громадян СРСР у Шанхаї», були пісні на слова В. Маяковського, О. Суркова, К. Симонова, В. Інбер, І. Уткіна, Л. Нікуліна, П. Антокольського, і вже тоді він ніс зі сцени життєствердну енергетику.

Багато співав про любов до СРСР.

А коли на Країну Рад напали фашистські полчища, у квітні 1942 року він створює вірш «Наше горе», як втілення віри в Батьківщину і бажання бути поряд з нею:

Что мы можем? Слать врагу проклятья?

Из газет бессильно узнавать,

Как идут родные наши братья

За родную землю умирать?…

Что ж нам делать? Посылать подарки?

Песни многослезные слагать?

Или, как другие, злобно каркать?

Иль какого-то прощенья ждать?

Нет, ни ждать, ни плакать нам не надо!

Надо только думать день и ночь,

Как уйти от собственного ада,

Как и чем нам Родине помочь!

Його тодішній акомпаніатор Михайло Брохес згодом розповідатиме…

Якось (передаю за Інтернет-виданням) після концерту в «Русском клубе» Вертинський розговорився з радянським послом, і той, між іншим, поцікавився, чи не збирається артист повернутися до СРСР?…

– Не збираюся? – вигукнув артист. – Я – не збираюся??? Та я тільки цим і живу останні роки! Тільки це мене й тримає у світі білому і зокрема у цьому Шанхаї… У цьому… Якого я не можу збагнути. Як і свого життя без батьківщини!..

І розповів, що він уже кілька разів «кланявся», але кожного разу отримував відмови… І раптом посол запитав його: «Скажіть, Вертинський, у вас була мати?» – «Що за дивне запитання? Звичайно ж, була…» – «А скільки разів ви б могли поклонитися своїй рідній матері?…» – «Та скільки завгодно!» – «Тоді кланяйтесь ще раз…»

На початку березня 1943 року Вертинський написав листа на ім’я заступника голови РНК В. М. Молотова (ось він в оригіналі):

«Глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович! Я знаю, какую большую смелость беру на себя, обращаясь к Вам в такой момент, когда наша Родина напрягает все свои силы в борьбе. Но я верю, что в Вашем сердце большого государственного человека найдется место всякому горю и, может быть, моему тоже.

Двадцать лет я живу без Родины. Эмиграция – большое и тяжелое наказание. Но всякому наказанию есть предел. Даже бессрочную каторгу иногда сокращают за скромное поведение и раскаяние. Под конец эта каторга становится невыносимой. Жить вдали от Родины теперь, когда она обливается кровью, и быть бессильным помочь ей – самое ужасное.

Советские патриоты жертвуют свой упорный сверхчеловеческий труд, свои жизни и свои последние сбережения. Я же прошу Вас, Вячеслав Михайлович, позволить мне пожертвовать свои силы, которых у меня еще достаточно, и, если нужно, свою жизнь моей Родине.

Я артист. Мне пятьдесят с лишним лет, я еще вполне владею всеми своими данными, и мое творчество еще может дать много. Раньше меня обвиняли в упаднических настроениях, но я всегда был только зеркалом и микрофоном своей эпохи…

Разрешите мне вернуться домой… У меня жена и мать жены. Я не могу их бросить здесь и поэтому прошу за всех троих.

1. Я – сам Александр Вертинский.

2. Жена моя – грузинка Лидия Владимировна, 20 лет.