Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Вождеві особливо подобалася пісня «В синем и далеком океане».

Справді-бо, пісня заслуговує того, щоб нею захоплювалися такі великі та геніальні керманичі, як Йосиф Сталін. (Пісня написана Вертинським у Польщі, в Кракові, в році 1927-му):

В синем и далеком океане

Вы сегодня нежны,

Вы сегодня бледны,

Вы сегодня бледнее луны…

Вы читали стихи,

Вы считали грехи,

Вы совсем как ребенок тихи.

Ваш лиловый аббат

Будет искренно рад

И отпустит грехи наугад…

Бросьте ж думу свою,

Места хватит в раю.

Вы усните, а я вам спою.

В синем и далеком океане,

Где-то возле Огненной Земли,

Плавают в сиреневом тумане

Мертвые седые корабли.

Их ведут слепые капитаны,

Где-то затонувшие давно.

Утром их немые караваны

Тихо опускаются на дно.

Ждет их океан в свои объятья,

Волны их приветствуют, звеня.

Страшны их бессильные проклятья

Солнцу наступающего дня…

Буцімто, даючи згоду свою монаршу на повернення артиста-емігранта, Сталін сказав Молотову, клевретові своєму, який прийшов до нього за порадою: «Пусть допоет».

Ще розповідають (а можливо, це передання часів комуністичної деспотії?)… Нібито у 1946 році, коли готувалася розгромна постанова по журналах «Звезда» и «Ленинград», у ній, крім двох «питомих українців» Зощенка й Ахматової, був і третій – Вертинський. Але Сталін – знову ж таки, «нібито» – власноручно викреслив його прізвище, сказавши при цьому: «Пусть он умрет своей смертью!»

Захистив тоді Йосиф Сталін Олександра Вертинського у справі Зощенка й Ахматової – до речі, він же й дав команду розпочати цькування популярних письменників, – чи це всього лише одна з байок про «мудрого і справедливого» вождя – точно невідомо. Байка така, повторюємо, була.

А ось Вертинський тоді – на честь його буде сказано, – повівся вельми мужньо. Щоб не сказати – відчайдушно, ризикуючи усім, що тоді мав. І навіть волею.

У серпні 1943 року журнал «Октябрь» розпочав публікацію повісті М. Зощенка «Перед восходом солнца».

І публікація відразу ж – після першої подачі, – була дзвінком згори припинена. У постановах, що потім з’явилися, ЦК ВКІІ(б) «О повышенной ответственности секретарей литературно-художественных журналов» та «О контроле над литературно-художественными журналами» (навіть не соромилися вживати слово «контроль»), повість «Перед восходом солнца» була названа «политически вредным и антихудожественным произведением».

До цькування неугодного письменника відразу приєдналася Спілка письменників СРСР. Фадєєв, Маршак, Шкловський оцінили повість в дусі партійних постанов, як твір «антихудожественный, чуждый интересам народа».

Михайло Зощенко був підданий партійному остракізмові (пізніше до нього за компанію приєднають і Анну Ахматову) – у ті часи драконівські це було дуже і дуже серйозно. Письменник міг опинитися «в местах не столь отдаленных».

І все-таки кілька чоловік – їх було всього лише троє хоробрих, – виступило на його захист: Д. Шостакович, А. Марієнгоф і… Третім на захист несправедливо звинуваченого письменника виступив Олександр Вертинський. Для вчорашнього емігранта, якому тільки-но милостиво дозволили повернутися у СРСР (та ще з деякими гріхами за душею – хоча б пісня на захист юнкерів, ворогів радвлади) це був не просто мужній крок, але й вельми небезпечний, що міг йому дорого коштувати.

Проте Вертинський виступив. За принципом чесних людей: не можу мовчати.

Виступив – та ще в ті лихі часи беззаконня, коли чи не щомісяця письменники потрапляли в підвали Луб’янки, – виступив проти постанови самого ЦК ВКП(б)!

Справді, у ті часи сталінського беззаконня й жахливого терору, коли знищували навіть безневинних людей, це було рівнозначно самовбивству!

Але йому ще й повезло – його не зачепили.

Навіть зробили вигляд, що не чули його виступу.

Але виступ Вертинському не забули.

Чи не тому про його виступи – а він не раз, а двічі об’їздив з концертами всю країну, – не було в пресі жодної рецензії.

А з 1943 року і до самої смерті у 1957-му в СРСР не було випущено ні одної – жодної! – платівки з його піснями.

З яких причин, адже офіційних звинувачень Кремль та його верховоди співаку ніколи не пред’являли.

Але тепер зрозуміло, з яких – за виступ на захист Михайла Зощенка, а отже, виступ проти самого – подумати тільки! – ЦК ВКП(б), яку пізніше назвуть «керівною і спрямовуючою»…

Так воно було чи не так – хто скаже? Після повернення в СРСР Вертинський, незважаючи на вік, їздив з концертами по всій країні. В серпні 1943 року він приїхав до Києва, звідки писав дружині: «Київ – це повернення до батьківського дому. Скільки разів я бачив уві сні це місто!»

Виступи Вертинського повсюди проходили з аншлагами і величезним, просто-таки неймовірним успіхом! І все ж преса його замовчувала (ясно, що по вказівці «згори»). Не було навіть рецензій. Жодної! А на радіо, куди він пробував було звертатися, йому щораз відповідали якоюсь надуманою відмовкою.

Його враження від поїздок вотчиною більшовиків ставали все похмурішими. Він розчаровувався. У 1954 році писав дружині:

«Когда я вернулся на родину, у меня было патриотическое отношение к ней. Теперь, прожив 11 лет в Союзе, постоянно озлобляясь от тысячи мелких, обидных, несправедливых и нетерпимых мелочей быта, я утерял главное – патриотизм! Меня раздражает действительность…

У нас народ абсолютно невоспитан. Кроме того, он страшен – наш народ, потому что он одинаково способен как на подвиг, так и на преступление».

Наступний, 1955 рік:

«Запахли целинные земли, а автотранспорта не приготовили, и миллиард пудов хлеба сгнил на месте! Не смогли вывезти! Сумасшедшая страна!»

У 1956-му:

«Очень тяжело жить в нашей стране, и если бы меня не держала мысль о тебе и детях, я давно бы уже или отравился, или застрелился. Ты посмотри эту историю со Сталиным. Какая катастрофа! За что же мы боролись? Все фальшиво, подло, неверно. Вся борьба за власть… (що триває, між іншим, і нині. Особливо в незалежній Україні. – В. Ч.) На съезде Хрущев сказал: «Почтим вставанием память 17 миллионов человек, замученных в лагерях и застенках Сталиным». Ничего себе? Кто, когда и чем заплатит нам за «ошибки» всей этой сволочи? И доколе они будут измываться над нашей родиной? Доколе?»

Так писав той, хто співав з неймовірною тугою:

Я знаю, даже кораблям

необходима пристань.

Но не таким, как я!

Не нам! Бродягам и артистам!

І хоча за рубежем платівки Вертинського виходили величезними тиражами, на батьківщині їх чомусь не видавали, і це псувало співаку життя. Він розумів, що така вказівка «згори» – з політично-партійного олімпу. І вдіяти нічого не міг. Волохатої руки