Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Послухайте-но, я ж про це саме й говорив допіру, — звернувся до тих Еймос. — Налагоджене розпадається, племена розсипаються на порох. Оці ж бо хлопи, вони є, здогадно, годящі прямостоячі люди, якщо не босяк, а добрий бос знайдеться, аби дати їм раду. Клієнти! Власники акцій! — Тут він обернувся до сомбрероносного й приязно йому всміхнувся. — Привіт!

— Гм. Привіт! — озвалось Сомбреро.

Еймос кивнув головою і гукнув через плече в напрямі ангара:

— Тут така річ, що вони є хлопи з пукавками. І вони й діють як справжні хлопи з пукавками. Не просто пукають, а смертельно стріляють із пукавок. Чи втямили ви?

— Аякже! — запевнила його Кралюся.

— То ви краще поки′дайте ваші під-сто-лєти, — порадив Еймос Сомбрерові. — Бо в нас тих стрілячок у сто разів більше, ніж у вас ваших. І не сумнівайтесь.

— Чули, що вам сказав цей чоловік? — запитала Буч. — Пістолети на землю! Будьте такі ласкаві.

Небезпечні безпеківці перезирнулись.

— Ми ж могли просто перестріляти вас, — мовив Еймос. Поки Сомбреро зі своїм спільником поволі опускали свої пістолети на брук, Еймос заговорив голосніш: — Ти бачиш, Кралюсю, що це воно за хлопи? Були ж вони захисниками оцього великого племені, з як-там-його на чолі, та й самі перебували всередині того племені, а це, бач, перестали, бо стали захисниками свого власного крихітного племенця, а цих людей викинули назовні, де немає ніякого захисту. Що ще можна сказати про тих, що в грі, й тих, що опинилися поза грою?

Сомбреро підняло руки догори, долонями назовні, вище рівня пліч. Еймос зацідив йому в спідню щелепу. Замашний вийшов удар, аж кісточки кулака заболіли. Сомбреро заточилось, а Еймос, ступивши ближче, скрутив його тіло для зручнішого, чи то зножнішого, копняка. Поцілив у Сомбрерову ліву колінну чашечку, аж небезпеківець вереснув.

— Така воно біда, — повчально провадив Еймос, — що з нас більшість не має в житті більше місця, ніж для шістьох, — тут він копнув Сомбреро не впоперек, а в поперек, коли той саме силкувався зіп’яс­тися на рівні ноги, — чи там для сімох осіб. А якщо таки на більше, то це вже чи не привід хвалитися.

Сомбреро поповзло до своєї автівки. А Еймос став йому коліном на спину й почав випорожняти небезпеківцеві кишені та пояс. Балончик зі сльозогінним газом. Тазер. Гаманець із ІD-картками. Рація подвійного вжитку. Знайшов і відібраний у когось незареєстрований пістолет, підв’язаний вище кісточки. Кожну конхвиськовану річ він хвись! викидав далеко за берегову лінію, дослухаючись, чи плюснуло. Сомбреро плакало, хоч і заледве дихало — через Еймосову вагу. Другий небезпеківець стояв тихо-тихо, анішелесь, от ніби сподівався, що, як не рухатиметься, то Еймос про нього й забуде. Навряд чи в його голові хоч мелькнув якийсь розумніший варіант порятунку.

Еймос осміхнувся до нього.

— Агей!

А той нічичирк.

— Та вже гаразд, — примирливо йому Еймос. — Ти ж не похвалявся, що ось зараз чолопком своїм задовбаєш моїх друзів, правда?

— Правда, — вичавив із себе другий.

— Ну то й гарá, — порішив Еймос, підводячись. — Ти б його одтарабанив хутенько до якого дохтура. А ще розкажи всім-усім, кого тільки здиблеш на оцій острівній дуподірці, що я вчинив: як не видовбав тебе завдяки тому, що ти не сікався видовбати мене. Окей?

— Добре.

— Чудово. А опісля і не здумай потикатись сюди.

— Не буду.

— Ми не будем, — підправив його Еймос. — Ти хотів сказати: ми більш не будемо. Ні ти, ні племено твоє.

— Не будем.

— Зашибись. То й нема проблем. Тільки передай пані Буч свою здобуч, добре? І підстолєтика кинь додолоньку.

— Так, сер.

І подався Еймос назад до ангара. Звісно, Кралюся вистояла все те у хвіртці, й наразі стояла, згорнувши руки на грудях. Він витер руку: позбивав до крові кісточки.

— Бачиш, яке воно гівно, ця цивілізація, — прокоментував він. — В’язочка бувальщин, а не бубликів. От і все.

— То й що з того? — йому Кралюся. — Ми всі мастаки побрехеньки складати. Допіру все обернулося лайном, а ми вже шукаємо способів стулити докупи те, що розпалось. От Стоукс та решта слуг ладні були дати нам бій або загинути, але потім я згадала його ім’я, а він згадав мене, й тепер це обертається іншою бувальщиною, де він хоче допомогти нам. А ти виходиш туди й посилаєш повідомлення, як ті хлопи мають дати нам спокій. Усім нам. Не просто шістьом-сімом. І тут іще, приміткою: ти й сам добре тямиш, що ці пінквотерські хлопи не одчепляться, а знову прийдуть і спробують убити тебе за все те, чи не так?

— Та довгенько доведеться їм підрихтовуватись для цього, — відказав Еймос. — А на той час ми вже й ушилися звідси.

Тут із-за Кралюсиного плеча визирнув Стоукс із провинним виразом на обличчі.

— Щодо тієї справи? Там є проблемочка.

***

Той ангар височів, мов який собор, а посеред нього стояв корабель на ім’я «Чжан Ґуо» — гейби витвір гаргантюанського мис­тецтва. Поверхня оброблена під злото-срібну філігрань по лазуриту. Конуси приводів були обписані ідеограмами, що були ніби із золота, але вочевидь не плавились за високих температур. Із першого погляду Еймос припустив, що це чудо не має епштейнівського двигуна. Удвічі більша за «Росинанта» озія, але добре, якщо має бодай чверть тієї функціональності, що й «Росі». Але цілком нормальний орбітальний шатл, попри все своє зовнішнє декадентство.

А ще, як на те, він не мав на чому летіти.

— Енергетичні ресурcи цього дому вичерпались, — пояснив Стоукс. — А без енергії немає рециклерів води. Ані опалення. Ані мережевого зв’язку.

— Отже, — сказав Еймос. — Це ти хитро придумав: зібрати купку людей, котрі в житті своїм не бачили термоядерного реактора в роботі, і заряджати батарейки-ліхтарики від корабельних акумуляторів? Ну, не щодня щастить натрапити на отакий самовбивчий оптимізм.

Стоукс стенув плечима.

— Цей корабель тільки тому й застряг отут, що потребував ремонту. Ми все одно ніяк не змогли б налагодити його так, щоб він літав.

Еймос ляснув дворецького по плечу.

—