Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На лавці невеликого моторного човна стояла вівчарка, передні лапи поклавши на поручень. А їхні надувні човни якраз утислися в проміжок поруч моторного. Еймос випростався на повен зріст, і вівчарка метнулася до нього, вишкіривши зуби й гарчачи. Чудова звірина, подумав Еймос; генетично вдосконалений варіант, адже так гарно вилискувало її хутро, й лінії писка тішили око.
— Вітаю тебе! — мовив Еймос, присівши навпочіпки, щоб опинитися на рівні вівчарки. — Не забрали тебе, коли самі забиралися звідси, га? Ото лайно — пропало б воно!
Собака збентежено позадкувала, спантеличена й налякана.
— Ану ж домовмося так, — запропонував тварині Еймос. — Ти нас не чіпай, то ми й не застрелимо тебе.
— Воно ж німа тварина, — сказав Ерік, але собака вже й ішла геть, погавкуючи через плече й хвіст.
— А звідки ти знаєш? Ті дуподіри, мішки грошові, вони, мо’, й вчíпили якогось перекладача їй у мізки?
— Та ні, неможливо це, — не повірив Ерік, а тоді ще й Кралюсю перепитав: — Невже таке може бути?
— Це Куків маєтність, — сказала Кралюся. — Тут мешкали Дарва й Хуні. Тут я ночувала по середах, літніми ночами. — Вона трохи здригнулася, й Еймос насторожено глянув на неї. — Ой давно бувала я тут! І наче мало б змінитися більше в цій місцині...
— А знаєш ти, як дістатися до їхнього ангара? — спитав Ерік.
— Знаю.
Та коли вони зайшли туди, там було порожньо. Перейшли через широке, посипане гравієм подвір’я до ангара Давидовичів — і там пусто. На третьому дворі теж не вишукалося кораблів, зате знайшлося дванадцятеро людей. Ті стояли посеред подвір’я, тримаючи в руках пістолети й балончики з дешевим гамівним спреєм — такі продаються з-під шинквасу в бакаліях. Попереду стояв шпакуватий чоловік літ п’ятдесяти, із започаткованою на обличчі борідкою.
— Ану ви, всі ви! Забирайтеся геть! — заволав чоловік, коли в бічну хвіртку на той двір зайшли Еймос, Буч і ще троє. — Це приватна власність!
— О, це обійстя належить вам? — засміялася Буч. — Уся ця дача — ваша?
— Ми працюємо на Квартерманів, і маємо право тут проживати. — І помахав пістолетом. — Тож ви, усі ви, вимітайтесь!
Еймос здвигнув плечима. Тут підійшли ще шестеро Ерікових людей, і кожне з бойовою рушницею при боці. Слуги всі скупчилися посеред подвір’я. Мали б вони які навички чи бойову практику, то посадили б двох-трьох снайперів на горищі, котрі б спокійно знищували лихих зайд. Ну а в цих людей, як видно, кебети небагацько... Але Еймос на верхотурах так нікого й не назорив.
— Я, теє-то, не думаю, що ті ваші Квартермани так і прилетять назад. Ми тільки дещицю візьмемо з їхнього добра. А що нам не придасться, тим призволяйтесь ви.
Дворецький насупився ще грізніш, тож Еймос приготувався морально до того, що зараз тут залунає трах-тарарах-бабах, і то насамперед не по бабах, а буде чимало трупів... Однак, не встигли Ерікові люди звести догори свої рушниці, як утрутилася Кралюся.
— А ви... ви ж Стоукс, так?
Напередовець — Стоукс вочевидь — збентежено опустив свою стрілячку. А Кралюся ступила крок наперед.
— Це ж я, Кларісса Мао!
— Міс Кларісса? — закліпав очима Стоукс.
Стрілячка в його руці захиталась. Буч буркнула тихо: «Та що ти нахер кажеш?» Але ніхто не став стріляти.
— Міс Кларіссо! Що привело вас сюди?
— Спроба відлетіти, — сміхотливо відказала Кралюся. — А ви чого тут застрягли?
Стоукс усміхнувся їй, потім, нервово, Еймосові, Ерікові та всім іншим, поблискуючи на них своїми зубами, немов який розладнаний маяк своїм несталим променем.
— Коли впала друга скеля, надійшов наказ евакуюватись. Квартермани всі відлетіли. На корабель і тільки фуркнули. Та й всі, всі виїхали. І Куки, й Фолкнери, і старий Лендборн. Всі! Похапали свої кораблі, й тільки смуга за ними лягла. Наші сказали нам, сек’юриті подбає про нашу безпеку, поки там прийде яка поміч. Коли ж аніякої помочі не видно, а що сек’юриті? То ж зарізяки! Вимагають, щоб ми їм платили, позаяк Квартермани відлетіли. Але що ж ми маємо?
— Все квартерманівське лайно, — відповів Еймос. — І це дозволяє мені повернутися до моєї першої пропозиції.
— А лишилися тут які кораблі? — запитала Кралюся. — Нам потрібен корабель, щоб перелетіти на Місяць. Для цього ми й прибули сюди.
— Так. Так, звісно. Бергавіни лишили свій «Чжан Ґуо». Стоїть у їхнім ангарі. Ми можемо провести вас туди, міс Кларіссо, але ж...
Тут із бічної хвіртки пролунав різкий свист. І з вулиці, що за тими дверми. Буч перезирнулася з Еймосом.
— Товариства прибуло, — мовила жінка.
Вулиці на острові були широкі. Просторі. Зручні, щоб перевезти корабля до мосту. На машині безпекового патруля був логотип «Пінквотеру»: кіготь та око. Її фари протинали пітьму своїм світляним конусом. Ерік стояв, прикривши очі від сліпучого світла. Хитляво ступаючи, двоє чоловіків попрямували до нього.
— Ну-ну, — перший з двох подав голос. — І що ж воно тут коїться?
Ерік позадкував, накульгуючи.
— Ми нікого й нічого не чіпаємо, сер, — запевнив він.
— А зараз я це перевірю, — грізно пообіцяв старший безпеківець. — Лягай на довбану цю землю!
На голові в нього сиділо ковбойське сомбреро, а його правиця звільна лежала на руків’ї пістолета. Еймос усміхнувся. Щойно зачувши, після тривалої перерви, цю таку до болю знайому пісню, він подумки привітав тепло, що враз розлилося по його животу й руках. Яка приємність.
— Я сказав: на землю, ти, калічний сучий сину! А то я зараз продовболоблю довболобські твої очниці!
— Кралюсю? — гукнув Еймос, виходячи на світло. Обидва безпеківці вихопили свої пістолети й спрямували їх на нього. — Агей, Кралюсю, ти там у тилу?
— Так? — відгукнулася вона. Напрямок її голосу засвідчив, що вона десь у прихистку тих бічних дверей. Це добре. Переконався: парочка небезпечних безпеківців відігнала решту Ерікових людей у пітьму — як тінь шуліки заганяє курчат під крило мами-квочки. Їхні тіла, видимі лиш як силуети, були явно напружені. Все та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі», після закриття браузера.