Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Чарівники повільно опустили очі вниз і побачили управительку, яку шукали. Тільки тепер вона сиділа на підлозі, поклавши голову на підлокітник дивана. З її голови стирчала сокира.

Заволавши, Рада запізно затулила рота долонями. По вітальні гуляв вітер, що пронизував до кісток, камін був згашений, а вікна... Вони були знову відчинені.

Світло від повного місяця лилося в кімнату, надаючи їй синюватого відтінку.

Альбрехт провів поглядом по вітальні і коли він зачепився за відчинені вхідні двері, хлопець вилаявся. На порозі лежало маленьке цуценя, жалібно скиглячи.

- Він поранений? - Рада зробила крок, але потім позадкувала. - БІГОМ!!!

Не чекаючи поки він перетвориться Рада з Альбрехтом рвонули назад до сходів. Боковим зором хлопець побачив, як щеня почало збільшуватися в розмірах. Спочатку він підняв одну голову, потім другу, п'яту, шосту. Вони всі знаходилися в нього одна над одною, хоч шия і не здавалася такою вже довгою. Альбрехт, не зменшуючи швидкості, біг слідом за подругою.

- Твою ж ... - хлопець спіткнувся про щось на підлозі, лише на мить опустивши очі. І новий шквал лайки зірвався з його вуст.

Він спіткнувся об руку. На підлозі лежала жінка в старовинній мереживній сукні, а поруч з нею валявся порожній флакон.

Поминаючи всіх богів, Рада та Альбрехт влетіли до своєї кімнати і зачинили двері на замок, а потім почали ставити захисні заклинання. І навіть потім вони не заспокоїлися. Через хвилину об двері щось вдарилося, але завдяки магії вона витримала. Потім пролунав собачий рик і скрегіт пазурів по дереву.

Налякані чарівники від страху навіть дихати забували. Вони шкодували, що на них немає бодай якоїсь частини чарівних обладунків Марлета. Тільки тепер Рада з Альбрехтом здогадалася, що саме про це місце попереджали їхні городяни.

"Що за маячня? - затискала вуха Рада, щоб не чути страшного реву за дверима. - Я що потрапила до Гоголівського Вія?

Альбрехт, важко дихаючи, не зводив погляду з дверей. Він був готовий будь-якої хвилини відбити напад. Але, якщо чудовисько проникне до кімнати, шанси вижити у них дорівнювали нулю. Через півгодини скрегіт за дверима затих. Рада з Альбрехтом трохи розслабилися, але потім виття почулося під вікном.

- Великий Нанда ший Ліан! Якщо ти гніваєшся, що ми знищили твою статуетку, пробач нас! Ми не хотіли тебе гнівити! Забери Багатоголова! – вже зневірившись просила Рада.

- Ти ж християнка і віриш у наших богів? – здивувався Альбрехт.

- Якщо Багатоголов існує, то і його господар, напевно, ... - Рада принишкла. - Ти як думаєш, який він, Володар мертвих? Я не пам'ятаю його статуетку! Але, судячи з цього чудовиська, він щось подібне!

Альбрехт сидів навколішки, шепочучи християнські молитви впереміш з язичницькими. Він пригадав усіх божеств, про яких прочитав у бібліотеці. З незрозумілих причин просив допомоги й у Перворідного Золотого Духа.

Хлопець стомлено притулив голову до холодної дерев'яної підлоги. Страх забрав у нього всі сили, але він продовжував шепотіти молитви.

Нове виття Багатоголова змусило його викинути з голови всю ту нісенітницю, що він говорив перед цим. Тепер Рада та Альбрехт те й робили, що накладали захисні чари на вікно, намагаючись у нього не дивитись. І так до світанку. Коли сонце зійшло, виття Багатоголова припинилося.

Рада з побоюванням подивилася у вікно, а потім відчинила двері. У коридорі було пусто: ні слідів крові, ні тіл на підлозі. Дівчина і хлопець зібрали речі і прислухаючись до кожного шурхоту, вийшли до сходів.

Але, коли вони спустилися вітальня постала у первозданному вигляді. Ні слідів крові та порізаних картин.

- Прокинулися?

Рада з Альбрехтом підскочили, почувши за спиною голос. Повернувшись, вони побачили управительку. Вона була живенька. Вже після цього вони позадкували назад до вхідних дверей.

- Куди ж ви? – почулося їм услід.

Але Рада та Альбрехт її вже не чули. Вони бігли геть із дому. Під своїм вікном на землі вони ледь не натрапили на шестиголове чудовисько, що там лежало. Вони закричали ще до того, як зрозуміли, що воно мертве.

Вранці погода прояснилася, і їм відкрився чудовий краєвид на озеро. ОЗЕРО! Саме про нього попереджали городяни... Більше ніде не затримуючись, Рада з Альбрехтом кинулися до міста.

Вже там, в одній із таверн, вони дізналися повну історію цього особняка. Виявляється, багато років тому в будинку було жорстоко вбито чоловіка, дружину та їх прислугу.

  Раді з Альбрехтом не полегшало, коли до них дійшло, що вони ночували в будинку з привидами. Апетит одразу зник.

* * *

Нарешті у нього був вихідний. Ліан розлігся на розкиданих по підлозі подушках у своєму палаці, насолоджуючись годинами щастя. Ні Ліади, ні Арел поряд. Блаженство. Хлопець чув чиїсь приглушені голоси в голові, але відігнав їх швидше, щоб вони не заважали йому відпочивати.

Коли він уже доїдав яблуко, у нього в голові пролунав ще один голос.

- Багатоголов? – хлопець, відкинувши огризок, скочив на ноги. - Хто посмів?!

В очах спалахнули гнівні язики полум'я. Стиснувши руку в кулак, він закликав срібну косу, прикрашену дорогоцінним камінням і гравіюванням на гострому лезі. Вона була трохи більша за його.

- Знищу! Багатоголов мав отримати жертву!

Насупивши брови, владика світу мертвих скочив на вороного крилатого жеребця і помчав до проклятого будинку.

Вже на місці оглянувши все, Ліан зблід. Сховавши косу, він сів на порозі будинку і схопився за голову.