Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Їх переповнювало щастя. Тепер вони були вільні і могли робити що заманеться. Виїхавши зі столиці, Гармонія почала співати у трактирах, та площах. Їх все влаштовувало. Люди веселилися разом із ними. Де б вони не опинилися, збирався натовп і дзвеніли монети. Власники закладів харчування різного рівня мріяли, щоб вони з'явилися у них.

Але разом із цим «Гармонія» втратила свій блиск та елітність. Тепер їх не запрошували до багатих будинків. Найвище суспільство відкрито критикувало їх за відсутність смаку та неналежну поведінку. Плітки розліталися швидше за звук.

Отримуючи черговий лист із осудом, Мерлін акуратно складав їх стопкою на камінній полиці. Вони добре підходили для розпалювання каміна. Він не збирався втручатися, на всі листи відповідаючи у своїй звичній стриманій манері. Він намагався не звертати уваги на заголовки газет і карикатури, якими рясніло місто. У нього була своя вигода.

Бачачи, що розмова вкотре заходить у глухий кут, Мерлін дав згоду на виступ «Гармонії». Для всіх вони були звичайними музикантами. Але це не заважало їм чути все, що відбувається по країні. Вони були його вухами та голосом. Знали коли народ був незадоволений і де йому втрутитися. Війна тривала, тому Великому герцогу як ніколи потрібно було підтримувати спокій у країні.

Вони здобули любов і визнання народу, але разом із цим нажили собі ворогів серед знаті. І доки все йшло добре, безтурботна Гармонія не розуміла у що це може вилитися.

* * *

Слабких вечірніх променів сонця не було видно за сірими хмарами. Дощ, що нещодавно почався вже встиг перетворити дороги на непрохідну грязьову кашу.

Рада та Альбрехт бігли дорогою, намагаючись не дати вітру зірвати каптури. Промоклі наскрізь плащі вже погано захищали від дощу.

Блискала блискавка, потім пролунав гуркіт грому. Дівчина та хлопець шукали поглядом хоч якесь місце, де можна переночувати та перечекати грозу.

Вдень вони співали у невеликому містечку на північному сході герцогства. І чомусь, незважаючи на грозу, що насувалася, не сховалися в місцевому готелі, а поперлися далі. Але тепер докоряти собі сенсу не було.

Раптом десь попереду Альбрехт побачив вогники.

"Будинок!" - майже водночас подумали вони.

Ноги застрягли у грязьовій каші, але Гармонія ще швидше побігла на вогники. Незабаром вони опинилися на порозі якогось особняка. Рада потягла носом повітря.

- Запах! Десь поряд вода!

- Це через дощ! - відмахнувся Альбрехт і постукав.

За кілька хвилин за дверима почулися кроки і на порозі з'явилася управителька будинку. Це була жінка на вигляд не більше п'ятдесяти років, із суворими рисами обличчя.

- Вибачте за пізній візит! Ми трохи заблукали! Пустіть нас переночувати! Ми заплатимо!

Жінка зміряла їх оцінюючим поглядом, і губи її розпливлися в посмішці.

– Гостям ми завжди раді! Проходьте! Ми маємо кімнату на другому поверсі!

- Велике дякую! – подякував Альбрехту.

- Хм. Не варто! Проходьте нагору. Я поки що приготую вам вечерю та змінний одяг.

– А господарі особняка будуть не проти? - запитала Рада.

– Ні. – кинула жінка і, розвернувшись, пішла.

Зітхнувши, Рада з Альбрехтом пішли на другий поверх. Піднявшись сходами, вони побачили невеликий коридор, у якому було чотири двері.

Повернувши голову, Рада помітила молоду дівчину, що стояла біля вікна, у старовинному вбранні. Навіть для цього часу на ній була стара сукня. Вона не відриваючись дивилася, як дощові краплі стікають по склу.

- Може, це господиня вдома?  Треба подякувати за нічліг!

Рада лише на кілька секунд повернулася до Альбрехта. Але дівчини біля вікна вже не було. Рада здивувалася так, як двері від неї були далеко, і вона б не встигла так швидко піти.

Знизавши плечима, хлопець та дівчина пішли коридором. Раптом з-за якихось дверей почулися чоловічі крики.

- Ні! Не треба! – кричав хтось. – Допоможіть!

Приготувавшись на можливої атаки, Рада та Альбрехт штовхнули двері, увірвавшись усередину та застигли… кімната була порожньою. Нікого хто міг би кричати.

Альбрехт підняв очі і побачив, як з-за хмар виповз повний місяць.

- Щось мені це не подобається.

Але вибирати не доводилося. На вулиці все ще тривала злива. Зайшовши у відведену їм кімнату, дівчина та хлопець скривилися від досади. Тут було лише одне двоспальне ліжко. Отже, їм доведеться спати разом. Коли управителька будинком принесла їм сухий одяг, вони вже важко не зітхали. Під кінець так замерзли у своїх наскрізь промоклих вбраннях, що були щасливі їх зняти.

– Скажіть. - перш ніж вона встигла піти, запитала Рада. - А тут ще хтось живе? Ми бачили дівчину! А потім хтось кричав!

- Ні! Вам, мабуть, привиділося! Переодягайтесь і спускайтеся! Вечеря на вас чекає!

  Рада з Альбрехтом переглянулися, адже вони чули чоловічий голос, та й Рада бачила дівчину біля вікна. Як би там не було, вони збиралися тільки переночувати, а завтра вирушати далі.

Переодягнувшись у сухий одяг, дівчина та хлопець спустилися на перший поверх, де вже було накрито невеликий стіл. У них склалося враження, що на них чекали, адже неможливо було так швидко приготувати стільки їжі.

Рада та Альбрехт швидко оглянули стіл – їжа нічим не відрізнялася від тієї, що подавали у столиці.