Читати книгу - "Учта для гайвороння"

їй навіть не мріялося мати. На жаль, більшість одягу не годилася, бо була завелика — пані Ліза вельми розповніла після довгої череди вагітностей, викиднів та народження мертвих дітей. Проте кілька найстаріших суконь шилися ще на юну Лізу Таллі з Водоплину, а інші Гретхель зуміла перешити на Алейну, яка у свої тринадцять років мала ноги не коротші, ніж покійна тітка у двадцять.

Цього ранку в око їй вкинулася двокольорова сукня у барвах Таллі, черленій та лазуровій, облямована білкою. Гретхель допомогла просунути руки у широкі рукави та ушнурувала спину, потім розчесала та заколола волосся. Напередодні увечері Алейна вичорнила його, перш ніж лягати спати. Фарба, яку їй дала тітка, змінила її власний соковитий рудаво-брунатний колір на попелясто-коричний, але рудизна швидко починала виповзати назовні біля коренів. «І що мені робити, коли скінчиться фарба?» Адже возили її аж із Тирошу, що за вузьким морем.

Сходячи до сніданку, Алейна знову вразилася тишею, що панувала в Соколиному Гнізді. У всьому Семицарстві, мабуть, не було тихішого замку. Челяді тут було мало; нечисленні старі слуги стишували голос, щоб не турбувати юного князя. Коней на горі бракувало, собак теж; ніхто не гавкав і не гарчав, у дворищі не вправлялися з мечами лицарі. Навіть кроки варти, що ходила туди-сюди білими кам’яними палатами, здавалися на диво глухими. Алейна чула виття і зітхання вітру навколо башт, але більше нічого. Коли вона уперше приїхала до Гнізда, тут іще чувся шум Алисиних Сліз, але відтоді водоспад закрижанів, і Гретхель казала, що не прокинеться аж до весни.

Князь Роберт знайшовся у Вранішній Трапезній над кухнею, де сидів і мляво совав дерев’яною ложкою по великій мисці вівсяної каші з медом.

— Хочу яєць! — пожалівся він, побачивши Алейну. — Три м’яко зварених яйця і підсмаженого сала!

Яєць вони не мали жодного — так само, як і сала. Комори Гнізда містили удосталь вівса, ячменю та пшениці, щоб прогодувати всіх мешканців замку протягом року. Але свіжі харчі привозила від підніжжя гори дівчина-байстрючка на ім’я Мія Камінець. Поки унизу стояли потуги панів-рокошан, Мія не мала змоги пробитися нагору. Князь Видзвін — перший з шести, хто досяг Брами — надіслав Мізинцеві крука з застереженням, що до Гнізда не пустять ані крихти харчів, поки той не спустить князя Роберта униз. Іще трохи — і вони сидітимуть у справжній облозі, наче на війні.

— З’їси яєчко, коли прийде Мія. Скільки забажаєш, — пообіцяла малому паничеві Алейна. — Вона привезе яєць, масла, динь, усяких смаколиків.

Та малий не вгамовувався.

— Я хочу яєць негайно!

— Робчику-любчику, яєць немає, ти ж знаєш. Коли твоя ласочка, їж кашу, вона смачна.

Алейна для прикладу з’їла ложку з власної миски. Роберт іще посовав ложкою, загріб трохи каші, але до рота не доніс.

— Я не голодний! — заявив він. — Я хочу до ліжка. Минулої ночі я не спав. Я чув співи! Маестер Колемон дав мені сон-вина, але я все одно чув.

Алейна відклала ложку.

— Якби хтось співав, я б теж чула. Тобі наснилося, тільки й усього.

— Ні, не наснилося! — Очі князя налилися слізьми. — Марільйон знову співав. Твій батько сказав, що він мертвий, але він живий!

— Ні, він мертвий! — Алейна злякалася, почувши слова малого. «Він такий крихітний та кволий; бракувало йому ще з глузду з’їхати!» — Робчику-любчику, він справді мертвий. Марільйон кохав твою паніматку надто палко і не зміг жити після того, що їй зробив — тому вийшов у небо.

Алейна не бачила тіла — так само, як і Роберт, але у смерті співця не сумнівалася.

— Його більше нема, я кажу правду!

— Але я його чую щовечора! Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю голову подушкою! Твій батько мав би вирізати йому язика. Я наказував, але він не послухав!

«Співець мусив мати язика, щоб зізнатися.»

— Їж кашу, будь гарним хлопчиком, не скозуйся, — попрохала Алейна. — Ну будь ласкавий! Заради мене!

— Я не хочу каші! — Роберт шпурнув ложку через усю трапезну; вона відскочила від гобелена і залишила смугу вівсянки на білому шовковому місяці. — Ваш князь хоче яєць!

— Наш князь їстиме кашу і дякуватиме за неї, — відповів голос Петира позаду.

Алейна обернулася і побачила його одвір, поруч із маестром Колемоном.

— Вам варто послухати пана намісника, мій княже, — мовив маестер. — Ваше значкове панство рухається горою до замку, щоб засвідчити вам свою вірність. Вам знадобляться сили їх прийняти.

Роберт потер ліве око кісточкою кулака.

— Відішліть їх геть. Я не хочу їх бачити. Якщо прийдуть, я примушу їх літати!

— Велика спокуса, пане князю, — засміявся Петир, — та на жаль, я обіцяв їм недоторканність. У кожному разі, вже пізно відсилати їх назад — дотепер вони мали вже дістатися Кам’янця.

— Чому вони не дадуть нам спокій? — заскиглила Алейна. — Ми їм нічого не зробили. Чого їм від нас треба?

— Лише князя Роберта. Його, і ще Долину, — посміхнувся Петир. — Їх буде восьмеро. Князь Нестор проводжає їх нагору, а ще з ними їде Лин Корбрей. Пан Лин не з тих людей, що стоять осторонь, коли десь може пролитися кров.

Слова Баеліша не розрадили її страхів. Лин Корбрей убив у двобоях майже стільки ж людей, скільки у битвах. Алейні було відомо, що він вислужив собі лицарські остроги у Повстанні Роберта. Спершу Корбрей бився проти князя Джона Арина перед брамою Мартинова, а згодом уже в його війську на Тризубі, де убив князя Левина Дорнійського, білого лицаря Королегвардії. Петир розповів, що князь Левин був уже вкритий тяжкими ранами, коли хвиля битви винесла його до останнього танку проти Пані Безнадії, але додав: «Я б не радив допитуватися в Корбрея, чи так воно було насправді; хто надто допитувався, тим випала нагода спитати самого Мартела у глибоких палатах пекла». Якщо навіть половина почутого нею від стражників князя Роберта була правдою, Лин Корбрей був небезпечніший за усіх шістьох панів-рокошан, разом узятих.

— Навіщо він сюди їде? — запитала Алейна. — Я гадала, Корбреї стоять за вас.

— Князь Лионель Корбрей вельми прихильний до моєї влади, — відповів Петир, — але його брат має свою думку. На Тризубі, коли їхній батько звалився поранений, саме Лин вихопив Пані Безнадію з його руки і вбив вояка, що поцілив батька. Поки Лионель відтягав