Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

З іншого боку, якщо детальніше проаналізувати ситуацію і зважити розміри нашого острова та густоту населення, то аргумент географії звучить переконливіше! Ми не просто живемо на острові — це досить маленький перенаселений острів. І зовсім не складно здогадатися, що це благодатний ґрунт для бурхливого росту таких рис, як стриманість, зашореність, зацикленість на приватності та власному просторі, тривожність, незґрабність й інколи навіть грубість. Разом з ними процвітає культура негативної ввічливості, де все зосереджено навколо намагань не порушити чужого спокою та не спричинити комусь незручностей, а також культура, чутлива до класових питань, де всі переймаються статусом та демаркаційними кордонами, які чітко позначають, хто до якого класу належить. Ми стали суспільством, де панує соціальна незґрабність, неоковирність, двозначність, страх виявити почуття / емоції, де всі метушаться і хвилюються, кидаючись то в холодну стриманість, то в агресивну войовничість… Я зауважила, що ми, попри всі відмінності, дуже схожі на японців, — тепер я розмірковую, може, причина в тому, що ми живемо на маленьких перенаселених острівцях.

Та цей сумнівний географічний детермінізм не набагато переконливіший, ніж спроба пояснити нашу сутність кліматичними чи історичними факторами. Якщо географічний фактор має такий визначальний вплив на ментальність, то чому ж данці так відрізняються від скандинавів? Чому французи — такі французи, а німці — такі німці, вони ж бо живуть за крок один від одного, вздовж дуже умовного кордону. А як же ж горяни у Швейцарських та Італійських Альпах? Список можна продовжувати і продовжувати. Ні, географія таки дається взнаки, але на неї точно не можна списувати усе. Можливо, «соціальна не-дужість» зумовлена унікальною сукупністю кліматичних, історичних та географічних факторів.

Мені дуже прикро, але годі сподіватися на просту відповідь. Правду кажучи, я не знаю, чому англійці — такі англійці, і, якщо чесно, дуже сумніваюся, що хтось інший — знає. Та це зовсім не означає, що мій діагноз неактуальний: мені не треба знати причини «не-дужості», щоб сказати, що англійці трохи слабують на аутизм та агорафобію (чи на біполярний розлад, як на те пішло) і що в них є труднощі із соціалізацією. От психіатри так завжди роблять! Тож я не бачу підстав, чому самопризначений етно-психіатр не може скористатися такими привілеями! Окрім того, ви завжди можете оскаржити мій діагноз і запропонувати свій варіант.

Перш ніж поставити останню крапку (поки мене не четвертували за надуживання метафорами), хочу ще попередити: англійськість заразна! Хтось більш сприйнятливий, хтось менш, але якщо ви трохи побудете посеред нас, то на свій подив зауважите, що на будь-яке лихо — чи то затримка поїзда, чи катастрофа вселенського масштабу — реагуєте типовим англійським «Все як завжди!», на пафосність та полум’яність — «Та годі тобі вже!», а при контакті з незнайомими людьми ніяковієте і почуваєтесь ні в сих, ні в тих. Цілком можливо, що ви почнете вірити в те, що щедрі порції алкоголю допоможуть почуватися впевненіше і кричати людям замість: «Привіт», — щось на кшталт: «Ей, чого вилупився?!» або «Перепихнемся?». Щоправда, ви можете виявитися одним із тих щасливих туристів чи іммігрантів з культурним імунітетом до «соціальної не-дужості». Якщо хочете стати одним із нас — чи трохи з нас посміятися — то я думаю, що моя книжка навчить вас імітувати симптоми. Наголошую (сподіваюсь, що цей момент ми вже з’ясували і узгодили), що англійськість — це не про расу, колір, спадковість чи віру. Англійськість — це світогляд, етос, поведінкова «граматика», набір неписаних правил, які на позір здаються загадковими, але їх із легкістю може розкодувати кожен, хто знає пароль!

Епілог

Три роки потому, і ось я знову на станції Падінгтон. Щоправда, без бренді — мені ж уже не треба штовхати людей і пхатися без черги. Просто чашечка чаю і печиво. Яке ж концептуальне завершення дослідження англійськості — таке помірковане і стримане! Дуже по-англійськи!

Хоч я й зараз не «при виконанні обов’язків» — а просто собі чекаю електричку на Оксфорд, як всі нормальні люди — я спіймала себе на тому, що за інерцією обрала найзручніше для спостережень місце в кафе — звідти чудово проглядається черга до каси. Звичка, що тут вдієш. Метод включеного спостереження тим і особливий, що його годі припинити — так все життя і будеш вести спостереження. Кожнісінька поїздка в електричці, кожен похід до пабу, кожні закупи, кожен будинок, кожна зустріч — це все збір матеріалу та нагода перевірити свої сміливі гіпотези. Та навіть телевізор не подивишся і радіо не послухаєш, щоб не позаписувати якісь зауваги про ту остогидлу англійськість!

Я поставила останню крапку. Записник залишила вдома (а ці рядочки пишу на серветці). Та постривайте: в таксі, пару хвилин тому, я не втрималась і записала на руці якусь особливо кебетливу фразу водія. Ось вона — трохи стерлася, щоправда, і я її записала скорочено: «Все дощ та й дощ, а літом, он повідомили, засуха буде. Все як завжди!». Як прекрасно! Сто тисячне підтвердження англійських лементів про погоду! Яка цінна інформація, Кейт, молодець! У тебе залежність від збору інформації! Дай собі нарешті спокій: ти ж крекнула код, ти внесла свою лепту у подолання кризи ідентичності англійців! Досить вже тих нав’язливих спостережень за чергами, перестань рахувати горошинки і записувати діалоги про погоду. Та дай собі спокій!

Так. Годі. І крапка. Що забагато, то нездорово.

Стоп, стривайте-но. А це що таке? Жінка з дитиною у візочку йде прямо до каси, а перед нею троє людей. Вона що, намагається пройти без черги? Чи просто хоче подивитися, які є пампушки та сендвічі? Не зрозуміло. Ситуація біля прилавка очевидна, куди вона так намилила лижі? Її спроба обійти чергу занадто груба, а черга — занадто чітка. Троє людей в черзі взялися за параноїдальну пантоміму — кидають занепокоєні погляди, промовисто прокашлюються, човгають туди-сюди… Ага! Ось двоє перезирнулись, і їхні брови поповзли догори (цікаво, вони знайомі між собою, чи ні? Треба було придивитись уважніше!), один із них важко зітхнув, гм, а та жінка з візочком зрозуміла, до чого вся ця вистава? Зрозуміла! Он вона йде в кінець черги, опечалена і ображена — вона й гадки не мала обійти чергу, вона просто хотіла подивитися, які там є сендвічі! Люди в черзі повідверталися, уникають поглядів. Ага! Вона невинна — я так і знала! А ті двоє, з бровами, що? Друзі чи незнайомці? Це дуже важливо: чи спроба обійти чергу спровокувала незнайомців на обмін поглядами, чи ні? Ану, подивимося, чи в них буде одне замовлення на двох. От холера, це ж моя електричка! Ох! Раз в сто років приїхала за розкладом і то невчасно — якраз посеред захопливої драми коло прилавка! От так завжди! Ну нічого, почекаю наступну…

Подяки

Наперекір традиції, яка чомусь завжди ставить родину автора на «останню, але не менш важливу» позицію, я хочу