Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

***

В її каюті не було нічого такого, що допомогло б їй утекти. Але, позаяк вона була прикута до цього закапелка, та ще й сиділа сама-одна в ній, то тут вона й шукала чогось помічного. Години. Не дні.

Амортизаційне крісло-колиска. Прикручене до підлоги товстими гвинтами зі сталі й особливо міцної кераміки, а сконструйоване все так, аби щоразу, хоч би з котрого напрямку надійшов тиск, припав він лиш на одну з ніжок. Кожна окрема частина цього крісла могла бути використана як ломик, однак вона не знала жодного способу чи гвинти викрутити, чи виламати якусь частину. Отже, не це. Он шухлядки. Виготовлені з тоншого металу, десь того самого масштабу, що й шафки. Повитягала їх, наскільки це виходило, оцінила будову защіпок, зварні шви, дошукуючись якихось ключиків чи просто натхнення. Й нічогісінько не знаходила.

Отой крихітний чорний пальчик декомпресійного приладу... Тримала його притиснутим до талії. Та знадобиться, аж як вона знайде вихід. Відчувала, як вислизає її час, секунда за секундою, а вона ж так нічого й не знайшла. Вона мусила знайти вихід. І вона його й знайде! «Чецемока» була так близько — для того, щоб опинитися так далеко!

А що як вона не чекатиме, аж поки тягтимуть того кораблика за пуповину? От коли б зараз прослизнути на той бік і ховатися там, поки й відчеплять...

А чи проникнути до зброярні й там розшукати трощильний мех, що міг би правити за скафандр... або встигнути прорубатися за його допомогою крізь перегородки, поки її не застрелять у потилицю...

«Думай! — звеліла вона собі. — Не крутись і не пхич. Думай!»

Але нічого не придумувалось.

Лише якісь куці хвилини вона спала. Не могла дозволити собі виспатися міцним глибоким сном, бо що як вона прокинеться, а «Чецемока» пропала? Тож вона лягала на підлогу, тримаючись рукою за основу амортизаційного крісла, щоб його сіпнуло, коли перейдуть у дрейф.

А що вчинив би тут Алекс? А як діяв би Еймос? А що зробив би Джим? То що ж їй самій робити? Та ніщо путнє не спадало їй на думку. Чекала, що ось зараз накотить відчай, насуне пітьма, відчуття ошелешливої невдачі — й не розуміла, чом воно не находить на неї. Стільки причин, щоб почутися геть спустошеною, але нічого подібного не прийшло. Натомість була в неї тільки певність того, що, коли повернуться оті темні думи, будуть вони такі сильні, що вона супроти них не вистоїть. Дивно: навіть отаке її втішало.

Коли вона постукала, щоб сходити в гальюн, двері відчинила Сарта. Хто відчинив — байдуже. Та провела Наомі по коридору, потім чекала за дверми. У гальюні не знайшлося нічого корисного для неї, але Наомі не поспішала йти звідти, сподіваючись: натхнення щось підкаже. Дзеркалом слугував полірований сплав, утоплений у стіну. Це не придасться. От коли б розібрати оці вакуумні вентилятори...

Ось вона вчула тихі голоси потойбіч дверей. Сарта і — хто з нею? Слова звучали надто тихо, не розчути. Вона домила руки, вкинула використану серветку до рециклера й ступила крок у коридор. На неї дивився Філіп. То ж говорив її син, а вона не розпізнала його голосу.

— Філіп, — мовила вона.

— Сін сказав мені, що ти хочеш поговорити зі мною, — мовив Філіп, карбуючи слова і як запитання, й як звинувачення.

— Оце допіру сказав? Як мило з його боку!

Вона вагалась. Її руки аж свербіли від бажання доступитися якось до скафандра, та щось із глибин підсвідомості нашіптувало їй: «Якщо вони думатимуть, що ти жива, то гнатимуться за тобою!» Гнів і невпевненість у собі обернулися площинами й кутами Філіпового обличчя. Це ж Сін уже додумався, ніби вона схиляється до самогубства. Й тому підіслав до неї Філіпа.

Живіт їй заспазмував ніби ще швидше, ніж вона збагнула чому. Якщо й Філіп переконається в суїцидальному її намірі... та якщо, коли вона зникне, ще й її син засвідчить Маркові про цю її схильність, то два свідки швидше переконають командувача. Можливо, навіть не перевірять, чи всі скафандри на місці.

— Ти хотів би розмовляти отут, у коридорі? — мовила вона обважнілими устами та язиком, що заплітався. — Тут недалечко я маю затишний куточок. Не дуже просторий, але без чужих вух.

Філіп кивнув головою на знак згоди, й Наомі поплинула коридором, а Сарта й Філіп — за нею. Подумки вона відточувала значущі речення, десь такі: «Я так стомилася, що жду — не діждусь, коли воно все скінчиться...» «Якщо я скою щось із собою, твоєї вини в тім не буде...» «Несила вже терпіти!» Існувала тисяча способів переконати сина у своїй рішучості піти з життя. Але, під усім цим, тягар у животі згус, усталився. Жорстока, холодним розумом придумана маніпуляція. Це ж бо рідна її кровинка, втрачене дитя, а вона використовує його як знаряддя. Збрехати синові так майстерно, щоб те, що він скаже про неї Маркові, годі було відрізнити від правди. Так, щоб, коли вона зникне, опинившись на «Чецемоці», вони б мали тверду певність у тому, що вона наклала на себе руки, й не кинулися за нею по її слідах. А як вона опиниться в безпеці, вже тоді хай і пошукають.

Вона це зможе. Ні, не зможе. Ні, зможе!

Опинившись у своїй каюті, вона вмостилася на кріслі-колисці, піді­бгавши ноги під себе. А Філіп стояв, прихилившись до стіни: губи міцно стулені, підборіддя задерикувато задерте вгору. Їй хотілося знати, що він думає. Чого він бажає, що любить, а чого боїться. Мо’, ніхто й не просив його поговорити з нею?

«Я вже не годна терпіти це більше, — подумки, сама собі, проказала вона. — От візьми та й сказони йому: я більш не можу це терпіти!»

— У тебе все гаразд? — натомість запитала вона.

— Та чом би й ні?

— Не знаю, — мовила вона. — Я потерпаю за тебе.

— Та не так-то й дуже, щоб не підводити мене, — сказав він, тим і розв’язавши вузлик напруженості. Авжеж, якщо вона збреше йому зараз, то тим і підведе його, а вона ж, з усіма її промашками, нізащо не опустилася б до такої ницості. Але ж таки могла б. Могла це зробити. Не те щоб вона була безсила перед власним рішенням, — просто вона вибрала не бути безсилою.

— А чим? Тією засторогою, що я надіслала?

— Я присвятив своє життя Поясові, визволенню поясан. А ти, після того,