Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Репортер так скривився, мов знеобачки проковтнув щось кислюще.

— Я перепрошую! Невже ви стверджуєте, ніби цей напад не є чимсь серйозним?

— Цей напад є набільша за всю історію людства трагедія, — відповіла Авасарала, і глибока схвильованість залунала в її голосі. Її обличчя заполонило весь екран. — А скоїли її короткозорі, самозакохані злочинці. Хочуть вони війни? Ще б чого! Отримають вони арешт, судовий процес і неупереджений розгляд справи, хоч би там якого адвоката спромоглися найняти. Хочуть вони, аби повстав Пояс? Аби тільки заховатись за спинами добрих, чесних людей, що там живуть? Але ж поясани — не зарізяки, не вбивці. То чоловіки й жінки, що ростять своїх дітей, як і будь-хто з нас. Поміж добрих трапляються й лихі, поміж мудрих — дурненькі, але всі вони — людяні, люди. І цей Вільний флот нізащо не вб’є стільки людей, аби змусити Землю забути, що є людська спільнота. Хай Пояс порадиться зі своїм сумлінням, і ви побачите, як і співчуття, й добропорядність, і просто доброта розцвітуть за будь-якої гравітації чи її відсутності. Землю залили кров’ю, але ми не впадемо на коліна. І точно не за моєї цієї довбаної вахти.

Старенька відкинулася на спинку свого місця, але в очах її все ще палав виклик. Репортер зиркнув у камеру, потім у свої нотатки.

— На Землі, звісно, відбуваються потужні акції допомоги потерпілим.

— Саме так, — підтвердила вона. — У кожному великому місті реактори працюють на повну потужність, аби забезпечити енергією...

Екран спустів. Сердито клацнувши своїм ручним терміналом, Сін поклав його на стіл. Наомі подивилася на нього крізь гривку на своїм чолі.

— На дрібен мак посікти б її, суку, — сказав Сін, побуряковівши від люті. — Був би урок для всіх таких, як вона, еге ж?

— А навіщо? — стенула Наомі плечима. — Ну вбийте її, то хтось інший сяде на її місце. Вона добре справується, але навіть якщо ви переріжете їй горлянку, хтось інший сяде в те саме крісло й говоритиме ті самі речі.

Сін труснув головою.

— Ну такої більш не буде.

— Та десь такий хтось.

— Ні! — вперся він, випнувши підборіддя на сантиметр уперед. — Тільки не таке. Самі тобі теревені про великі суспільні рухи та віки історії, і що ж? То вже опісля складають якісь історії, аби був якийсь сенс. Не те, не справдешнє! Тільки люди творять великі діла. Марко. Філіпіто. Ти. Я.

— Це ти так кажеш, — кинула Наомі.

— Отой хлоп на Марсі, котрий спродав нам усі ці кораблі й підказав, де знайти припаси? Не є він «економічний відчай Марса», чи «дедалі більші борги», чи «нерівність у прибутках та доступі»...

І кожен свій претензійно придуманий термін Сін підкріпляв помахом свого вказівця, мов який професор перед аудиторією, і це було так смішно, аж Наомі захихотіла. Він бликнув на той її смішок, а тоді й сам трохи сором’язливо посміхнувся.

— А той хлоп, він огого який хлоп. Він чоловік, уклав оборудку з іншим чуваком, а той переговорив іще з деким, і так ми діло зробили. Хто є люди, ось що важить, еге ж? Їх не замінити.

Це вже він дивився на неї: не професор читав лекцію аудиторії, а Сін повчав Наомі. Вона вкинула останній шматочок пудингу собі в рот.

— Маю таке відчуття, що ти щось мені розповідаєш.

Сін опустив погляд, збираючи думки докупи. Вона більш бачила його зусилля, ніж розуміла, куди він хилить.

— Філіпіто, він потребує тебе. Ти цього не знаєш, але так воно і є. Ти й Марко — це ти й Марко, але ти не шукай боягузького виходу.

Серце їй аж стрепенулося трішки. Отже, він гадає, що вона у відчаї, а отже, вона може піддатися темним думкам. І що ж могло наштовхнути його на такі гадки? Він припускається такої помилки? А що як він розгледів у ній щось таке, про що й сама вона не здогадується? Вона проковтнула слинку.

— Ти застерігаєш мене, щоб не наклала на себе рук?

— Та краще й не згадувати про таке лихо!

Вона підвелася, із брудною мискою в руках. То й він устав, провів її до рециклера. Вага її тіла дарувала їй упевненість у собі. Таки ще є час. Вони ще ж не повимикали приводів. Тож вона ще гарненько обмізкує план своєї втечі.

— А що ж мені ще робити?

Цим разом уже Сін здвигнув плечима.

— Піти з нами, поясанами. Бути Вільним флотом. Ми йдем туди, де ми потрібні, робимо те, що треба зробити. Допомагаємо, де потребують нашої допомоги, еге ж? А вже вісім колоністських кораб­лів у нас на прицілі.

— А за що на прицілі?

— Перерозподіл, тямиш? Усе, що вони везуть, прямуючи до Кільця: харчі, всякі припаси. Більше, ніж будь-хто будь-коли дав Поясу. Забрати оте, нагодувати Пояс, розбудувати Пояс. Побачити, що можна буде побачити, коли ми вже не будемо випрошувати повітря й хоч що для реактивної тяги. Сади посеред пустоти. Міста, в порівнянні з якими станція Тайко буде мов гальюн на «стрибунці». Новий світ без іншого, пришпандореного до нього світу, тямиш? Ніякої інопланетянської трахомудії. Підірвати Кільце. Спалити його. Вернутися до того, щоб люди людьми були, тямиш?

Повз них пройшли дві жінки, головами прихилившись одна до одної і палко про щось розмовляючи. Котра ближче до Наомі була, підвела погляд, відвернулась, а тоді й ще раз обернулася. Її погляд був сповнений трутизни. Ненависті. Разючий контраст. З одного боку, Сінова візія прийдешнього, де поясани будуть вільні від економічного гніту внутрішніх планет; візія тих основоположних аксіом, з яких вибудовувалося все в дитинстві Наомі. У її житті. Цивілізація, котру вони збудують самі для себе, людське життя, перероблене на краще. А з другого боку — реальні поясани, що рально ненавидять її за те, що вона посміла піти супроти них. Бо вона, бачте, недосить поясанська.

— І де ж це скінчиться, Сіне? Де ж це все скінчиться?

— А не скінчиться.