Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Семен ріс на вулиці. Дома майже не бував. Та й що було робити дома? Батько постійно прислужує, коли не в залі, то в апартаментах тітки, а коли прийде — одразу за пляшку і давай згадувати, як жилось у родовому маєтку під Полоцьком. Який мали виїзд, яких тримали лакеїв. Одне й те саме, наче шарманку крутить. А тітка ходить, слухає та й собі заведеться і давай попрікати шматком хліба, обзивати всякими словами. «Де ви взялися на мою голову? — кричить, — Паразити! Нахлібники! З торбами через вас попід вікнами піду!»
«Савраска» дістався тітці від чоловіка. Вести справи вона не вміла і на всі свої горе і біду мстилася на них, дармоїдах. «Сем і Серж, я вас вижену на…» Сем і Серж! Семен уже й сам називав батька цією балаганною кличкою. Коли підріс, пробував допомагати старому: мив посуд, прибирав столи, підмітав у залі. Але тітка, побачивши це, категорично заборонила. Певне, злякалась, що удвох вони зведуть її зі світу і привласнять «Савраску». А в Сема і в думках такого не було. Може, батько і думав про таке, адже сестра була старша від нього на цілий десяток років, а Сем — ні. Навіщо йому той просмерділий кислою капустою ресторанчик, куди порядний клієнт і не заглядає? Сему хотілось простору, південних широт. Його захоплювали розповіді про далекі екзотичні краї, де багато хто знаходить своє щастя. Він мріяв поїхати до Індії або до Австралії, а то і до Сполучених Штатів. Туди їхали всі, кому доля не дуже привітно посміхалася на Рен-стріт і Рівер-роуд.
Ох, про що лиш не мріялось у юності! А дійсність диктувала інше. Вербувальні плакати, розклеєні чи не на кожному розі, закликали добровольців на службу до англійської армії, але Сема туди не брали — адже він лише жив у Англії, однак не був англійцем. Єдине, де пощастило, так це в школі радистів риболовецької корпорації. Туди брали всіх.
— О, Лондон! Благословенний богом Лондон. У світі нема кращого міста, — не шкодував тим часом емоцій Шлезінгер.
— Місто класне, нічого не скажеш.
— Навряд чи можна так висловити почуття, що переповнюють душу, коли згадуєш Лондон! — Голос Шлезінгера зазвучав схвильовано. Він не втрачав надії розворушити цього простака нагорі. Намагаючись отримати хоч якесь полегшення, заливався соловейком. — Хіба можна забути чорно-білу графіку лондонських вулиць, де фасади будинків ніби відретушовані протиборством кіптяви і дощу. Десятки років дими камінів в'їдались у каміння, а дощова вода, де могла, змивала з них сажу… Чи звертали ви увагу, що це місто неначе створено для малюнка вуглем?
— Ні, не звертав, — признався Сем, розуміючи, що бранець намагається дошкребтися до найзаповітніших його почуттів. Розумів, але противитись тому чомусь не хотілося.
— А який красень Лондон взимку, коли туманний ранок перетворює гілки дерев у важкі, неначе чавунні, мережива, і вже не можна зрозуміти, де плетиво паркових огорож справді вилитих з чавуну, а де віти лип і кленів… А як яскраво вкрапляються в цю чорно-білу гаму червоні плями двоповерхових автобусів, поштових тумб, телефонних будок або вартових біля Букінгемського палацу! Пам'ятаєте цю пречудову форму, котра об'єднує в собі три головних кольори Лондона: чорні ведмежого хутра шапки, білі портупеї, червоні мундири? — живописав, усе більше розпалюючись і цокочучи зубами від могильного холоду Шлезінгер.
— Ким ви були до війни? — запитав Сем.
Слова бранця якось дивно хвилювали, а темінь гауптвахти допомагала майже реально побачити вулиці Лондона, будинки, сквери, знайомі йому з дитинства. Все це десь з глибини народжувало тугу за іншим життям, без постійного страху бути викритим. До всього іншого гріло і те, що цей загадковий німець, так закохано розповідаючи про англійську столицю, робив причетним до її краси і його, Семена Іванова, чи то Сема Джонсона, не дивлячись на те, що він ніколи не був корінним її мешканцем.
— То хто ж ви — німець чи англієць?
— Я людина, в жилах якої тече і та, і друга кров. У дитинстві я довго жив у Лондоні, в сім'ї моєї бабуні по материнській лінії, з того часу і закоханий у Лондон.
— І тому посипаєте на нього літаки-снаряди?
— Я не маю до того ніякого відношення. Я тільки обер-лейтенант… Якби це було в моїй владі, я зробив би Лондон містом-музеєм.
— Я десь читав, сказав вартовий, не звертаючи уваги на пафос, з яким Шлезінгер промовив останні слова, — що Лондон можна назвати гарним містом лише в тому розумінні, в якім може бути прекрасним лице старого на портреті Рембрандта.
— Бачу, ви людина тонкого смаку, — підлестився до вартового обер-лейтенант. — Хто ви?
— Недовчений декоратор, чи коли вам так більше сподобається, театральний маляр.
— Ви навчались живопису?
— Тільки мріяв про це. Півтора року розтирав фарби в майстерні вар'єте «Равлик». Я малював непогано, проте хазяїн узяв англійця, а мене виставив за двері. Тоді мені було чотирнадцяті, і я ще не знав, ким може стати в Лондоні син російського емігранта без коштів. Ні, Лондон тут не винен, хоч я й не бачив у цьому місті щастя.
— Де ви народились? В Росії?
— Ні, в Німеччині.
— Виходить, ми з вами…
— Ні, пане офіцер, ми з вами різного поля ягоди. Хоч ми, Іванови, — дворяни споконвічні… В дитинстві замість колискової мені співали: «Над сумрачным Доном пройдем эскадроном… Ведь нас призывает Россия сама. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина». Літав мій старик по фронтах спочатку світової, а потім громадянської війни. Заслужив у батюшки царя три «георгії», а від Юденича — іменну шаблю. Та краще б він вчасно продав свій маєток, як це зробили, хто розумніший був, і перевів гроші за кордон. З грошима бути патріотом набагато зручніше, ніж без них.
— Без грошей важко, це правда, — погодився Шлезінгер. — Ось я теж усе життя ганяюсь за удачею… Не буду критися, я не такий бідний, як ви, але над нами у Східній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.