Читати книгу - "Таємні стежки"

Георгій Брянцев

ТАЄМНІ СТЕЖКИ

Переклад з російської Є. ПРИЩЕПИ

Художники: Я. Златопольський, Ю. Володарський

Частина перша

І

Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.

— Здається, тут, — тихо промовив один із них.

Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.

Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:

— Вам кого?

Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.

— Хто вам потрібен?

— Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.

— Хто вас послав до нього?

— Пан Брехер.

— Що він просив передати?

— Речі благополучно відправлені…

Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.

У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.

Нічні гості залишились самі.

Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.

Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.

— Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.

Відвідувачі встали і пішли за нею.

Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.

Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.

— Прізвище? — різко спитав він по-німецьки.

— Ожогін! — підвівшись, відповів старший.

— Грязнов! — сказав другий.

— Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.

Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.

— Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист.

— П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.

— Чому пішки?

— Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.

Юргенс схвально кивнув головою.

— Обидва — жителі посьолку?

— Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві.

— Довго жили в посьолку?

— Не більше двох тижнів.

— За цей час російська авіація бомбила Вільний?

— Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.

— Ви росіянин?

— Так, росіянин.

— І ви? — звернувся Юргенс до Грязнова.

— І я росіянин, — відповів Грязнов.

— Земляки? Знайомі?

— Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.

Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.

— Хто брат?

— Інженер-геолог.

Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.

— Спеціальність? — звернувся він до Ожогіна.

— Інженер-електрик і зв'язківець.

— Освіту одержали за радянської влади?

— Звичайно.

— Що ж вас примусило стати нашим другом?

Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.

— Як вам сказати… — криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. — Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…

— За що ж його посадили до в'язниці?

— Він був запеклим ворогом радянського ладу.

— А ви? — Юргенс перевів погляд на Грязнова.

— Особливих причин немає, — відповів той.

Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.

— Що ж трапилося з вами? — спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.

— Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.

Хмарка тютюнового диму попливла над головами Грязнова й Ожогіна.

Задзвонив настільний телефон. Юргенс попрямував до стола і спокійним рухом зняв трубку.

— Слухаю… Так, я. Трохи зайнятий… Хто тебе повідомив?.. А… а!.. Ну, що ж, коли не спиться — приходь.

Юргенс поклав трубку на місце.

— Ще про що говорив з вами гауптман? — знову звернувся він до відвідувачів.

Ожогін розповів. Одержавши згоду Ожогіна і Грязнова співробітничати з німецькою розвідкою, Брехер попередив їх, що «справжній» роботі має передувати тривала підготовка і що працювати доведеться, можливо, після закінчення війни.

— Так, найімовірніше саме після закінчення війни, — підкреслив Юргенс, — і незалежно від її наслідків. Це треба запам'ятати.

Говорив він з невеликими паузами, але чітко і коротко, переводячи погляд з одного на другого.

— Передусім — старанна конспірація, найстаранніша, — повчав Юргенс.

Ніхто не повинен знати про їх зв'язок