Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

зрозуміє, вибачить і ніколи не докорятиме. А ти бачиш, якими хтивими очима обдивляється мене цей отупілий від самотності і каліцтва комендант, і, замість того, щоб захистити, відгородити від образи, сидиш і думаєш, чого це вона обурюється, чому не обурювалась, коли до неї виявляли інтерес німецькі офіцери, які бували в її домі, в Балстаді? Адже ти так думаєш? Так?!

— Нічого такого я не думаю. Ти все загострюєш, Ін. І, власне, тому, що сама страждаєш від минулого. Тобі здається, що всі про нього знають, мало того, зневажають тебе за те. Ні, Ін, все не так страшно, як ти собі уявляєш… Заспокойся.

— Мені плювати на те, що про мене думають інші, мені не байдуже, що думає Ролф Улл!

— Я думаю: моя Ін зараз несправедлива до мене і дуже. Карає мене не за мої вчинки, адже я не вчинив нічого такого, що могло б тебе образити, я ні разу тебе не попрікнув, жодним слоном не нагадав тобі про Балстад; навіщо караєш мене за ті думки, які народжуються в твоїй уяві і які ти приписуєш мені, не маючи певності, чи є вони в мене, чи нема. Це недобре, негарно, Ін… Я не можу приховати від тебе, не можу не сказати. Так, я мучуся і тим, про що ти говориш. Але я ні на мить не сумнівався в тому, що люблю тебе, як любив раніше, і сподіваюсь, моя любов має досить сили, вона допоможе мені перебороти все, подолати той бар'єр, який виник між нами останнім часом. Так, у інших це простіше, у мене складно. Мабуть, я такий старомодний… Але повір, від своїх намірів у ставленні до тебе і нашого майбутнього спільного життя я не відмовлявся і не відмовляюсь навіть в думках.

Слухаючи Ролфа, Інгрід усе більше переконувалась, що слова його правдиві. Так, це її рана болить, не дає спокою, а він… Хіба він винен у тому, що сталося? Ні, і карати його нема за що і нічого. Це не справедливо, (навіть безсовісно. Треба перш за все розібратися у власних почуттях до нього, оцінити те, що народилось у душі до цього російського хлопця. Можливо, і сльози її від того, що н душі сум'яття, плутанина і ніякої певності. Мати б Ролфу характер крутіший, та підійти зараз до неї, обняти за плечі, поцілувати, а він сидить, наче заморожений, Невже не розуміє, що одною його ласкавого слона, одного дотику було б досить…

Вона перестала плакати і довго чекала, але Ролф не підійшов. Тоді Інгрід прикрутила в гасовій лампі гніт і знову лягла, накрившись курткою старого Лундхолста, такою великою, що, підтягнувши ноги, вміщалася під нею цілком.

Ролф підвівся, походив по кімнаті, потім підійшов таки до неї і якось несміливо, не одразу, опустив їй на плече руку.

— Нічого, Ін. Усе у нас з тобою ще буде добре. Дай тільки час… Адже ми з тобою ще такі молоді, попереду ціле жаття.

Шлезінгер промерз до кісток, тремтів кожною клітиною тіла і лаявся на чім світ стоїть. Ні, цього разу фортуна таки посміялась над ним досхочу. В непроглядній темряві, у вузькій заледенілій щілині кидався від стіни до стіни і проклинав той день, коли з'явився на світ божий. Нерви так напружились, що, здавалося, от-от луснуть. Уже кілька раз зривався, верещав, вимагаючи, аби випустили його з цієї щурячої нори, дали можливість зігрітися, нагодували, зрештою, він людина, і йому треба сходити по нужді, проте вартовий нагорі був німий, як вічна мерзлота. Все це тривало, поки Шлезінгер висловлювався німецькою, але варто було йому заговорити англійською мовою, як нагорі почало помітно тепліти.

Спочатку вартовий здивувався, чому це німецький офіцер заговорив раптом англійською мовою, потім вслух відзначив, що йому за все життя не довелося зустрічати жодного німця, котрий пристойно володів би, міг би вільно говорити мовою жителів туманного Альбіона. Відомо, що німецьку вигадав чорт, коли у нього боліли зуби, через те, певно, і важко німцеві осягнути м'яку наспіваність англійської вимови.

— Зате англійцеві не так уже й важко оволодіти німецькою, — сказав Шлезінгер, якого вже вела хай ще непевна, але надія. — Повірте мені, я — англієць, у німецькій армії опинився випадково. Але, коли бути чесним, то не зовсім випадково. Для цього були причини, І вони, ці причини, не стоять у протиріччі з тими мотивами, з якими ви самі опинилися тут. Ви мене розумієте?

— Поки що не дуже, — признався нагорі вартовий.

— Якщо ви англієць, повинні зрозуміти!

— Я — росіянин.

— Як росіянин? У вас такий чудовий англійський лад, вимова, так ніби ви народились і виросли в Іст-Енді, — вів далі Шлезінгер.

— Іст-Еид — це, звичайно, не Сіті, але теж Лондон. Я жив там з чотирьох років. Мій батько працював офіціантом у російському ресторані. Може, чули — такий невеличкий ресторанчик «Савраска»? У дворі цього питейного закладу ми і жили.

— Як же, як же, знаю. Це на розі Рен-стріт і Рівер-роуд.

— Точно, — здивувався Сем. Він раптом побачив Рівер-роуд, галасливу, запруджену людьми, вузеньку, наче траншея, і залиту сизим туманом автомобільного перегару вуличку генерала Репа Мак-Корміка, яку всі називали просто Рен-стріт. Тут пройшли його дитинство, отроцтво, юність. Хлопчаком носився з ватагою замурзаних однолітків, учився, красти пиріжки, сигарети. Потім, коли трохи підріс, крали в барах серветки, пивні кухлі, а перед війною залізли у квартиру, до двох старих святениць і попались. Їх, напевно, засудили б, та почалася війна. Не до них, злодіїв, стало муніципальним властям Лондона. І знову (дім тинявся вулицями, сподіваючись на щасливий випадок.

Поховавши дружину в Ростоці, старший Іванов волею не дуже прихильної долі опинився в Лондоні. Це було останнє пристанище, куди міг податися з чотирирічним Сеньком. Російським іменем сина називав лише батько. В домі тітки і на вулиці його називали Семом. Колишньому ад'ютанту генерала Юденича рідна сестра здала у найм кімнату на горищі ресторану «Савраска», що належав їй і лише їй. У цьому закладі старший Іванов до початку другої світової війни був