Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Сем слухав і не слухав цього балакучого обер-лейтенанта. Згадавши про батька, він перенісся думками у той передвоєнний час, коли емігрантські організації особливо були активізувались, вважаючи, що Гітлер відкриє їм шлях у Росію, яку у них відібрали більшовики. Два-три рази на рік виймали з чемоданів свої поїдені міллю мундири і, брязкаючи царськими орденами і медалями, йшли до клубу або збирались у «Саврасці», де виставляли один перед одним вишуканість манер, знання придворного етикету, розмови вели лиш про «отечество», лаяли на чім світ стоїть царицю, називаючи її не інакше як німецькою шлюхою, проклинали безвільного Ніколашку Романова і навіть чари вурдалака Гришки Распутіна, поливали добірною лайкою Корейського, Родзянка, Сухомлинова, Хвостова і що з добрий десяток діячів того часу, які, на їх думку, штовхнули Росію в обійми більшовиків.

З початком війни проти Радянської Росії батько Сема вирішив, що настав його час. Нічого не пояснюючи синові, він раптом зібрався і поїхав до Швеції. Тільки через півроку від нього почали приходити листи з Росії. Листи приходили не прямо (адже Англія була у стані війни з Гітлером), через підставних осіб, за якими стояли емігрантські центри нейтральних держав, природно, що всі вони вже служили гітлерівській машині. Батько писав, що співпрацює з окупаційною адміністрацією, посідає високий пост експерта польової жандармерії. Попервах усе це здавалось Семові дурною грою з тінями минулого, але коли батько написав, що веде переговори з німецькою владою про повернення прав на володіння родовим маєтком, «реставрація Росії» (про неї невгаваючи просторікували в «Саврасці») видалась йому справою вирішеною. Сем навіть думав про те, щоб і самому податися до Росії, котра малювалась йому тоді райськими кущами. Він ніколи її не бачив. Народився в Німеччині, ріс в Англії і про батьківщину, землю, де жили його предки, знав, чесно сказати, мало.

Однак поїхати до Росії виявилось не простою справою. Тобто можна було піти протоптаною стежкою до нейтральної Швеції і, повторивши шлях батька, перебратися через Фінляндію до Білорусії, а там і до Полоцька, проте щось стримувало Сома від цього кроку. Причин було багато, і ось одна з них. Якось заглянув до них у «Савраску» тертий папок, показав листи від батька, де той вихваляв Гітлера і його повий порядок (виявилось, що від батька до Сема доходили не всі листи), і сказав: «Цього, дружок, досить, щоб за законом воєнного часу посадити тебе за грати. Та я не викажу тебе англійцям, якщо, звичайно, ти будеш працювати на нас, німців. Не хвилюйся, нам від тебе нічого не потрібно, сиди собі тихо, чекай, коли до тебе прийдуть…» Прийшли. Довго чекати не довелося. Прийшли і сказали: «Ти маєш втертись у довір'я до когось із тих, хто збирається на Шпіцберген з експедицією Свердрюпа». Сом зазнайомився з цим одноногим Альвінгом (тоді він що ходив на двох), влаштувався на корабель радистом. «Молодець! Тепер, коли кораблі експедиції допливуть до Шпицбергена, виставиш радіомаяк для наших бомбардувальників. Так «Ісберн» і «Селіс» пішли на дно на траверзі Баренцбурга, добре ще, що самому Семові пощастило вибратись на берег. А от батько не зміг, не поталанило старому…

Звістка про Сталінградський розгром армій фельдмаршала Паулюса застала Сема ще в Лондоні, А за кілька днів перед відплиттям прийшло повідомлення про загибель батька. Десь у лісі під Полоцьком наздогнала його партизанська куля. Читаючи листа, Сем плакав. Сльози його були щирими. Тоді заприсягнувся, що все життя мститиме за свого старого. Чи любив він батька? Зараз йому здається — ні, а тоді… Ох, як важко було розлучатися з мріями про безтурботне життя, яке, як здавалося Семові, чекало на нього в родовому маєтку. Більше сподіватись було ні на що, і ні на кого. Тітка на той час уже остаточно загнала свого «Савраску». «Ех, друзяко, жене тебе життя, як перекотиполе, і де зупинить, куди занесе? Чи не пора тобі спробувати вирватись з його пазурів, пошукати затишну гавань і пожити, як розумні живуть, без турбот, у тихому достатку?..»

— Ви хочете розбагатіти? — почув Сем голос полоненого офіцера. — Я питаю вас, хочете бути багатим? Хочете до кінця життя забути про злидні? Купити віллу де-небудь на Гаваях чи на Майорці і жити для свого задоволення? Хочете?

— А хто того не хоче?

— Я готовий поділитися з вами…

— Чим?..

— Гонораром.

— Про що ви говорите? Який гонорар?

— Та ви що, глухий? Я ж вам весь час говорю про це!

— Пробачте, я трохи замріявся…

— Тоді доведеться повторити. Я говорив, що лише тепер для мене відкрилась можливість зірвати куш з банка, який мотає доля.

— Щось дуже туманію, пане обер-лейтенант.

— Добре, скажу ясніше. Я маю відомості про надпотужну німецьку зброю, за які, коли ми виявимось не простаками, нам відвалять немалі гроші. Сотні тисяч, а може, і мільйони.

— Хто?

— Купець на такий товар завжди знайдеться. Ну, хоч би американці. Їм доведеться воювати з більшовиками, ну і…

— Відомості з нами?

— О, ні! Я не такий дурень… Вони заховані в надійному місці. Якщо ви відкриєте замок і допоможете мені вийти, ми візьмемо їх з тайника і підемо до покупців, тоді можете розраховувати на третину гонорару.

— Ви пропонуєте мені зраду.

— Я пропоную величезні гроші тільки за те, що повернеш у замку ключ, — напирав, переходячи на ти, Шлезінгер, — за те, що випустиш мене з цієї ями. Не бійся, я все обміркував. Ми зникнемо звідсіля тихо. Поки нема нікого. Адже загін ще не повернувся?

— Ні.

— Тоді не треба гаяти час… На нас чекає неблизька дорога. Розумієш, про що я говорю?

— Розумію, — тихо відповів Сем. У нього голова йшла обертом.

«Як бути? — гарячково міркував він. — А коли дійсно все, що говорить цей обер-лейтенант, правда? Коли доля саме зараз і мені дає