Читати книгу - "Яр"

Степана не було довго, може, годин із три. Сонце заглянуло в нашу в'язницю та й знову втекло, я вирішив, що вже десь четверта чи п'ята по обіді. Поліцай більше нікого не викликав, і мені починало здаватися, що їхній «робочий день» скінчивсь, але Степана Базарного не було, і це тримало нерви в напрузі.

Нарешті грюкнув зовнішній засув, одчинилися двері, і до камери ввійшло двоє поліцаїв. На рядні вони внесли закривавленого Степана. Я спершу подумав, що він мертвий, але його скотили з рядна, і почувся короткий болісний стогін. Один із поліцаїв нахилився над Базарним, випростав його руку, яка незручно підігнулася, пошкріб собі потилицю й, повагавшись, вийшов услід за товаришем. І знову грюкнув засув і настала тиша.

У камері було видно. Хтось підіклав Базарному під голову кухвайку, той заворушився й застогнав, тоді напівзаплющив очі й знову застогнав. Я добре бачив його розбите обличчя, яке поступово бралося суцільним синцем. З волосся й сорочки у Степана крапала на підлогу вода й кервавиця, певно, його там відливали.

У камері почулося глухе стогнання:

— Во...води...

Мій сусіда схопився, почеберяв у куток, де стояла цеберка з іржавим кухликом, зачерпнув і підніс Базарному. Метал цокнув об зуби, Базарний нив, захлинаючись, і вода збігала по бороді на груди. Я підійшов і присів біля нього. Напіврозплющені очі Базарного зупинилися на мені, і було важко витримати цей погляд. Я не мав певности, чи впізнав мене Степан, чи ні, і мовчки повернувся на своє місце...

У камері повільно, дуже повільно сутеніло. Уже нікого з нас не кликали нагору, і я волів би, щоб швидше настала ніч. Я подумав: що за людина цей знайомий мені ще зі школи Степан Базарний? Він був старший за мене всього на два-три роки, але ми, мабуть, жодного разу не розмовляли з ним. Коли я перейшов до восьмого класу, він чомусь лишив школу, не закінчивши десятирічки. Що з ним трапилося тоді? Прості життєві складнощі, як любив казати наш історик Іван Антонович? У душі моїй народжувалося якесь невиразне підсвідоме рішення, і я ще не знав, що воно таке, але, знаючи себе, був певен: ранок наступного дня стане для мене особливим.

Уночі, коли Степан Базарний почав стогнати, я підійшов до нього й змочив йому чоло водою. Він утих і намацав мою руку. Пальці його пекли, мов розжарені. Я спитав, нахилившись над Степаном:

— За віщо вони тебе?

Степан не відповів і пустив мою руку. Я не був певен, чи й чув він мої слова, бо в нього почалася пропасниця.

Так минула ніч. Зіпершись плечима на стіну, я просидів до самого ранку. Хтось уставав до параші, хтось шептався з сусідами, але я намагавсь не розплющувати очей, — може, хоч так швидше мине ця нестерпно довга темрява.

Годині о восьмій нам роздали по скибці черствого чорного хліба. Це нагадало мені страшні каторжанські роки, я спершу не хотів їсти того хліба, але не витримав і з'їв. Люди сьогодні сиділи зовсім не там, де я пам'ятав їх звечора, і мій сусіда пояснив, нахилившись мені над саме вухо:

— Ото з того краю — комуністи. Ну, не всі комуністи, а такі, що з ними...

Почали викликати, а перед моїми очима постала камера київської Лук'янівської тюрми. На літеру М був лише один і він не повернувся. Незабаром назвали моє прізвище, і я з нетерпінням чекав — нехай би вже швидше. Та й цього разу поперед мене викликали Степана Базарного.

Степан за ніч трохи оклигав і тепер сидів, як і всі інші, спершись плечима на стіну. Довкола нього юрмилося чимало в'язнів.

— Сам дійдеш? — поспитав його «мій» поліцай.

Степан звівся й поволі запереступав до дверей. Цього разу його теж тримали години зо дві, коли не більше. Принаймні, так мені здавалося, хоча в подібному етапі людина завжди втрачає чуття часу. І знову принесли на рядні кривавого й нерухомого, як туша. Я увесь неначе скам'янів і не зразу розторопав, що кличуть мене.

— Нетреба! — гукнув, певно, вже втретє «мій» поліцай, і я машинально встав.

— На вихід.

Мене повели коридором, але не до виходу, а в протилежному керунку — просто нагору. Поліцай відчинив якісь двері й махнув рукою:

— Сюди!

Кімната була приблизно така сама, як і наша камера. У кутку стояв чималий стіл, біля стіни між вікнами ще один, менший, а по той бік груби — третій. За великим столом сидів німець у погонах армійського лейтенанта й палив сигарету. Біля нього стовбичив чорнявий чоловік у цивільному; за рештою столів сиділо також по німцеві. Один з них був, здається, фельдфебель, а другий — єфрейтор. Цього єфрейтора я знав. Його звали Максом, і він служив у комендатурі. Ми познайомилися з ним чисто випадково — якось увечері в Ганни Базилевич. Макс був надзвичайно білявий, майже альбінос. І волосся, і повіки та брови його здавалися немов би вимоченими в міцному розчині перекису водню. Тільки очі були сірі й спокійні.

— Знайомтесь, — сказала Ганна німецькою мовою й додала тільки для мене — українською: — Прогресивний хлопець.

По тому я зустрічався з ним разів зо три — теж випадково, на вулиці. Він пригощав мене сигаретою, і ми перемовлялися кількома фразами, наскільки мені дозволяли мої університетські знання німецької. Останній раз це було досить давно: коли заарештували начальника поліції Карпа Мороза разом із великою групою націоналістів.

Я сказав Максові про ті арешти, він одповів:

— Знаю. Це погано. Я б так ніколи не зробив.

Я тоді спитав його й про інше: