Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Що саме ви сказали? — прорізав кімнату холодний Дарк­лінґів голос.

— Не пам’ятаю, — зізнався Мал. Я впізнала впертий рух, коли стиснулися його щелепи, і зрозуміла, що хлопець бреше. Він пам’ятав. — Я відчував сморід волькри, бачив, як вона падає на нас згори. Аліна закричала, і більше я не бачив нічого. Світ просто… спалахнув.

— То ви не бачили, звідки лилося світло? — перепитав Раєвський.

— Аліна не… Вона не могла… — Мал похитав головою. — Ми з нею з одного… села. — Я помітила коротеньку паузу, сирітську паузу. — Якби вона була здатна на щось таке, я б знав.

Дарклінґ нагородив хлопця довгим поглядом, а потім подивився на мене.

— У кожного є свої таємниці, — сказав він.

Мал відкрив рота, щоб додати щось, але Дарклінґ підняв руку, наказуючи йому змовкнути. Хлопцеві риси скривилися від злості, та рота він стулив, стиснувши губи в похмуру лінію.

Дарклінґ підвівся зі свого стільця. Жестом наказав солдатам відійти, залишивши нас із ним віч-на-віч. У наметі запала моторошна тиша. Чоловік повільно спустився сходами.

— А тепер що скажеш ти, Аліно Старкова? — люб’язно поцікавився він.

Я проковтнула клубок у горлі. Воно зробилося сухим, а серце скажено вистукувало, проте я знала, що мушу відповісти. Я мусила пояснити йому, що ніяк до всього цього не причетна.

— Сталася якась помилка, — хрипко озвалася я. — Я нічого не робила. І не знаю, як нам вдалося вижити.

Схоже, Дарклінґ замислився над почутим. Потім схрестив руки й нахилив голову вбік.

— Гаразд, — сказав він здивовано. — Мені подобається думати, наче я знаю геть усе, що відбувається в Равці, і був би в курсі, якби в моїй країні жив Заклинатель Сонця. — У натовпі почулося бурмотіння, але Дарклінґ не зважав, уважно розглядаючи мене. — Проте щось могутнє зупинило волькру й урятувало королівські скіфи.

Він вичікувально замовк, наче сподівався, що я розгадаю для нього цю головоломку.

Я вперто задерла підборіддя.

— Я нічого не робила, — повторила. — Анічогісінько.

Кутик Дарклінґового рота смикнувся, наче він стримував усмішку. Погляд оцінив мене від маківки до кінчиків пальців і в зворотному напрямку. Я почувалася чимось дивним і блискучим, цікавинкою, яку викинуло на берег і яку він міг відштовхнути вбік своїм черевиком.

 — Невже твоя пам’ять така ж ненадійна, як у твого друга? — нарешті озвався чоловік, киваючи головою на Мала.

— Я не…

Я завагалася, що саме пам’ятала. Переляк. Темряву. Біль. Малову кров. Його життя вислизало у мене з-поміж пальців. Лють, яка захлеснула мене від думки про власну безпорадність.

— Витягни руку, — наказав Дарклінґ.

— Що?

— Ми вже змарнували багато часу. Витягни руку.

Мене протнув холодний страх. Я налякано роззирнулася, але на допомогу не варто було сподіватися. Солдати з кам’яними обличчями дивилися перед собою. Топографи зі скіфа були налякані і стомлені. Гришники допитливо розглядали мене. Дівчина в синьому пхикнула. Скидалося, наче Малове бліде обличчя зблідло ще більше, але в його стурбованих очах не було відповіді.

Тремтячи, я витягла ліву руку.

— Закасай рукав.

— Я нічого не робила. — Я збиралася промовити ці слова гучно, впевнено проголосити їх, але голос пролунав тихенько й налякано.

Дарклінґ вичікувально дивився на мене. Я закасала рукав.

Він розкинув руки, і мене охопив жах, коли я побачила, що його долоні наповнені чимось чорним, що збиралося й закручувалося в повітрі, мов чорнило у воді.

— А тепер, — сказав він тим самим лагідним товариським голосом, наче ми вдвох пили чай, наче я не стояла перед ним, тремтячи, — подивимося, на що ти здатна.

Він сплеснув долонями, і пролунав схожий на грім звук. Я задихнулася, коли з його зчеплених долонь вихлюпнулася непроникна темрява, заливаючи чорною хвилею мене і натовп.

Я осліпла. Кімната зникла. Все зникло. Відчувши, як на моєму оголеному зап’ясті зімкнулися Дарклінґові пальці, я налякано скрикнула. Аж раптом мій страх почав вщухати. Він нікуди не подівся, причаївшись усередині звірятком, але щось спокійне, впевнене й могутнє, щось туманно знайоме відштовхнуло його геть.

Я відчула, як тіло протнув поклик, і, на власний подив, помітила, що всередині щось заворушилося, намагаючись відповісти. Я відштовхнула його, придушила. Чомусь знала, що, вирвавшись, ця штука знищить мене.

— Нічого? — пробурмотів Дарклінґ.

Я збагнула, наскільки близько до мене він опинився у темряві. Перелякана свідомість вхопилася за його слова. «Нічого. Отож, нічого. Нічогісінько. А тепер дай мені спокій!»

На моє полегшення, розбурхана штука всередині вляглася, залишивши Дарклінґів поклик без відповіді.

— Ні, не так швидко, — прошепотів він.

Я відчула, як до внутрішнього боку мого передпліччя притиснулося щось холодне. І тієї ж миті збагнула, що це ніж, лезо, яке розітнуло мені шкіру.

Мене накрило хвилею болю та страху. Я скрикнула. Невідома штука всередині заревла, вириваючись на поверхню, поспішаючи на Дарклінґів поклик. Я не змогла себе зупинити. Відповіла. Світ навколо вибухнув сліпучим білим світлом.

Темрява навколо нас розсипалася на друзки, наче скло. На мить я побачила в натовпі обличчя з широко роззявленими від подиву ротами, намет залило яскраве сонячне світло, а повітря аж замерехтіло від жару. Дарклінґ раптово розтиснув руку, і разом із його доторком мене покинула химерна