Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Ноги підкосилися, і Дарклінґ підхопив мене, притиснувши до свого тіла несподівано сильною рукою.

— Припускаю, ти лише здаєшся сірою мишкою, — прошепотів він мені у вухо, а потім покликав одного з особистих охоронців. — Тримай її, — наказав, передаючи мене до витягнутої руки опричника.

Я відчула, як зашарілася від приниження, що мене передають з рук у руки, наче мішок картоплі, але була занадто слабкою й приголомшеною, аби протестувати. З порізу, залишеного Дарклінґом, по руці струменіла кров.

— Іване! — гукнув чоловік.

З підвищення до Дарклінґа кинувся високий Серцетлумачник.

— Відведи її до мого екіпажа. Я хочу, аби навколо постійно була озброєна варта. Відвези дівчину до Маленького Палацу, ніде дорогою не зупиняючись. — Іван кивнув. — І нехай Цілитель попіклується про її рани.

— Заждіть! — заперечила я, та Дарклінґ уже відвернувся. Я схопила його за руку, незважаючи на зойки роззяв-гришників. — Сталася якась помилка. Я не… я не…

Коли чоловік повільно обернувся до мене й примружено кинув погляд на рукав, куди вчепилася моя долоня, мені перехопило подих. Я розтулила руку, але не збиралася так просто здаватися.

— Я не та, ким ви мене вважаєте, — розпачливо прошепотіла я.

Дарклінґ наблизився до мене на крок і сказав так тихо, аби почула лише я:

— Сумніваюся, що ти хоч гадку маєш, ким є. — А тоді кивнув Іванові: — Вперед.

Чоловік знову повернувся до мене спиною й легким кроком повернувся до підвищення, де його, голосно й поквапом базікаючи, оточили священнослужителі та радники.

Іван грубо схопив мене за руку.

— Ходімо.

— Іване, — крикнув йому Дарклінґ, — пильнуй за своїм тоном. Відтепер вона — гриша.

Іван трохи зашарівся й злегка вклонився, але нітрохи не розтиснув своїх лещат, тягнучи мене проходом.

— Послухай мене, — задихнулася я, намагаючись підлаштуватися під його розмашистий крок. — Ніяка я не гриша. Я картограф. І навіть картограф із мене такий собі.

Іван на мене не зважав.

Я озирнулася через плече, розглядаючи натовп. Мал сперечався з капітаном пісочного скіфа. Немов відчувши мій погляд, він подивився мені простісінько в очі. Я бачила, як на його блідому обличчі віддзеркалюються мої власні паніка та нерозуміння. Мені хотілося гукнути його, побігти до нього, але вже наступної миті натовп проковтнув його, і хлопець зник.

На моїх очах набрякли сльози зневіри, коли Іван потягнув мене з намету під промені надвечірнього сонця. Він смикнув мене за собою невисоким пагорбом до дороги, на якій уже вичікувально стояв чорний Дарклінґів екіпаж, оточений кільцем Етерців-гришників на конях і двома рядами озброєних кавалеристів. Двійко його охоронців у сірому стояли біля дверцят екіпажа разом із жінкою та світловолосим чоловіком, убраними в червоні кольори Корпуснійців.

— Залізай, — наказав мені Іван. Потім, вочевидь, згадавши Дарклінґів наказ, додав: — Якщо твоя ласка.

— Ні, — відрубала я.

— Що? — Іван щиро здивувався.

Інші Корпуснійці були приголомшені.

— Ні! — повторила я. — Нікуди не поїду. Сталася якась помилка. Я…

Іван увірвав мене, міцно схопивши за руку.

— Дарклінґ не помиляється, — просичав він крізь зчеплені зуби. — Залізай до екіпажа.

— Не хочу…

Іван опустив голову так, що мало не торкнувся своїм носом мого, і практично виплюнув слова:

— Думаєш, мене цікавить, чого ти хочеш? За кілька годин кожен фієрданський шпигун і шуанський найманий убивця знатимуть, що сталося в Зморшці, й прийдуть по твою душу. Наш єдиний шанс — відвезти тебе до Ос Альти й заховати за стінами палацу, поки всі не здогадалися, хто ти така. А тепер залізай до екіпажа.

Він проштовхнув мене крізь дверцята, потім заліз сам і зги­джено гупнувся на сидіння навпроти. Решта Корпуснійців приєдналися до нього в супроводі вартових-опричників, котрі влаштувалися з обидвох боків від мене.

— То я тепер Дарклінґова полонянка?

— Ти під його захистом.

— Яка різниця?

Розгадати Іванів вираз обличчя не вдавалося.

— Молися, щоб ніколи про це не дізнатися.

Я насупилася, відкинулася на вкритому подушками сидінні й засичала від болю. Вже й забула про рани.

— Попіклуйся про неї, — наказав Іван якійсь Корпуснійці. Її манжети були вигаптувані сірим кольором Цілителів.

Жінка помінялася місцями з одним із опричників, щоб сісти біля мене.

У двері просунув голову якийсь солдат.

— Ми готові, — повідомив він.

— Добре, — озвався Іван. — Не втрачайте пильності й рухайтеся вперед.

— Ми зупинимося лише для того, щоб поміняти коней. Якщо це станеться раніше, ви знатимете, що щось пішло не так.

Солдат зник, зачинивши за собою дверцята.

Погонич