Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Топографи взялися стиха переговорюватися. А тоді Старший Картограф зробив сором’язливий, повільний крок уперед. Мені щиро стало шкода його. Ніколи не бачила його таким скуйовдженим. Ріденьке каштанове волосся стирчало навсібіч, а пальці нервово обсмикували зіпсований плащ.

— Розкажіть нам, що ви бачили, — підбадьорив його Раєвський.

Картограф облизав губи.

— Ми… нас атакували, — боязко озвався він. — Навколо вирувала битва. Неймовірний галас. Повно крові… Одного з хлопців, Олексія, викрали. Це було жахливо, жахливо. — Руки у нього тремтіли, наче дві перелякані пташки.

Я насупилася. Якщо Картограф бачив, як волькри напали на Олексія, чому не спробував допомогти?

Старий відкашлявся.

— Вони буди повсюди. Я бачив, як одна полетіла до неї…

— До кого? — перепитав Раєвський.

— До Аліни… Аліни Старкової, однієї з моїх помічниць.

Красуня в синьому дурнувато вишкірилася й нахилилася до подружки, щоб прошепотіти їй щось. Я стиснула щелепи. Як приємно довідатися, що гришники залишаються такими ж звичайними, коли слухають про напад волькри.

— Продовжуйте, — наполегливо сказав Раєвський.

— Я побачив, як одна полетіла до неї і трекера, — повів далі Картограф, вказуючи на Мала.

— А де ви були? — розлючено втрутилася я. Запитання вилетіло з мого рота, перш ніж я встигла двічі подумати. Всі обличчя розвернулися й витріщилися на мене, але мене це не турбувало. — Ви бачили, як волькра накинулася на нас. Ви бачили, як та потвора викрала Олексія. Чому не допомогли?

— Я нічого не міг зробити, — благально озвався він, широко розкинувши руки. — Вони були повсюди. Там панував безлад!

— Олексій міг досі бути живий, якби ви підняли свій кощавий зад, щоб допомогти нам!

Натовп задихнувся, десь почулися смішки. Картограф від люті розчервонівся як буряк, і я негайно пошкодувала про свої слова. Якщо мені вдасться виплутатися з цієї історії, на мене чекають великі неприємності.

— Досить! — гримнув Раєвський. — Розкажіть нам, що ви бачили, Картографе.

Натовп змовк, і Картограф знов облизав губи.

— Трекер упав. Вона стояла поруч із ним. Та потвора, волькра, летіла на них. Я побачив, як вона налетіла на неї, а тоді… вона засяяла.

Гриші недовірливо й насмішкувато заґелґотіли. Кілька навіть розреготалися. Я, можливо, зробила б так само, якби не була така налякана й приголомшена. «Напевно, мені не слід було так різко розмовляти з ним, — подумала я, дивлячись на розтріпаного Картографа. — Бідолаха, вочевидь, вдарився головою під час нападу».

— Я бачив це! — не здавався він, перекрикуючи галас. — Світло засяяло у неї всередині!

Тепер дехто з гришників кепкував уже відверто, але інші кричали:

— Не заважайте йому розповідати!

Картограф розпачливо зиркнув на своїх друзів-топографів, шукаючи в них підтримки, і я, на власний подив, помітила, як дехто кивнув йому. Вони що, всі збожеволіли? Невже вони справді думають, що я відігнала волькру?

— Це абсурд! — вигукнув хтось із натовпу. То була красуня в синьому. — На що ви, пане, натякаєте? Що знайшли Заклинательку Сонця?

— Я ні на що не натякаю, — заперечив він. — Просто розповідаю, що бачив.

— Це не щось неймовірне, — втрутився кремезний гриша. Він був у багряній кефті Матерців, членів ордену Творців. — Подейкують…

— Не будь смішний, — розреготалася дівчина, і її голос аж сочився зневагою. — Волькра вкрала у старигана клепку!

У натовпі почалися галасливі суперечки.

Я раптом відчула, як надзвичайно стомилася. Плече в тому місці, де в нього запустила кігті волькра, пульсувало. Я не знала, що нафантазували собі Картограф чи решта людей зі скіфа. Знала лише, що все це якась жахлива помилка, і коли цей фарс закінчиться, дурепою виглядатиму я. Аж зіщулилася, уявивши, як мене після цього дражнитимуть. Та нехай би все швидше закінчилося.

— Тихо, — Дарклінґ навіть не підвищив голосу, але його наказ розітнув натовп, і запала тиша.

Я стримала здригання. Можливо, цей жарт не здавався йому аж таким смішним. Залишалося сподіватися, що він не звинувачуватиме в цьому мене. Дарклінґа не вважали милосердним. Напевно, мені слід було перейматися не глузуванням, а висилкою до Цибеї. Чи ще чимось гіршим. Єва розповідала, що Дарклінґ якось наказав Корпуснійцю-Цілителю назавжди запечатати рота зраднику. Губи нещасного зрослися докупи, і він помер від голоду. Тоді ми з Олексієм сміялися й вважали це черговою з божевільних Євиних казочок. А тепер я вже не була в цьому впевнена.

— Трекере, — ледь чутно озвався Дарклінґ, — а ви що бачили?

Усі в натовпі як один розвернулися до Мала, котрий стривожено глипнув на мене, а тоді знову перевів погляд на Дарк­лінґа.

— Нічого. Я нічого не бачив.

— Дівчина стояла прямісінько поруч із вами.

Мал кивнув.

— Ви мусили щось бачити.

Мал знову глипнув на мене, спохмурнівши від хвилювань та виснаження. Я ніколи не бачила його таким блідим, і замислилася, скільки крові він утратив. Відчула, як бубнявіє всередині безпомічна лють. Мала важко поранили. Йому слід відпочити, а не стояти тут, відповідаючи на недоумкуваті запитання.

— Просто розкажіть нам те, що пам’ятаєте, трекере, — наказав Раєвський.

Мал злегка здвигнув плечима і скривився від болю в ранах.

— Я лежав горілиць на