Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

привід краще її роздивитися і виявляє, що та каже неправду. Риси обличчя правильні: високі вилиці й розкосі очі, як у тих, хто живе по той бік Балтійського моря, хоча з її говірки нічого такого й не скажеш. Дивлячись на червону пляму, хочеться відвернутися, та якщо цього не робити, пляму швидко перестаєш помічати.

— Я, звісно, не заклад із підвищення самооцінки безпритульних дівчат, але, чорт забирай, ти і сама розумієш, як тобі пощастило. Якби на такому обличчі не було плями, світ був би до тебе ще безжальнішим.

Дівчина нічого не відповідає — просто змінює тему:

— Я чула твоє ім’я.

— У Місті-між-мостами мене багато хто знає, та я й гадки не мав, що відомий навіть за митницями.

— Анна Стіна інколи шепотіла його вві сні.

Карделю бракне повітря, як від несподіваного удару в живіт, слова застрягають у горлі. На щастя, дівчина дає йому час отямитися, копирсаючись у кисеті, що звисає з пояса її штанів.

— Хочеш тютюну? Я трохи назбирала, обмінюю його на інші речі.

З огляду на невибагливі пожитки дівчини, Мікель усвідомлює, наскільки дорогоцінним є цей частунок. Язик не повертається відмовитися, і коли худа, як трісочка, рука простягає шматяний кисет, Кардель бере дрібку, аби не образити її. Тютюн сухий і старий, дрібно кришиться між пальцями. Пальт спочатку трохи його жує, а тоді штовхає язиком за щоку.

— Моє ім’я ти вже знаєш. А як ти називаєшся?

— Ліса.

— Дуже приємно.

Обважнілий язик не слухається, а в животі лоскоче від страху бовкнути чи запитати щось не те. Кардель мовчить, натомість далі веде Ліса:

— Карла і Маї вже немає серед живих, чи не так?

Краще би вже встромила свого ножа йому у бік. Кардель спроможний лише кивнути, Ліса і собі киває, розуміючи, що іншої відповіді не могло бути.

— Я оплакувала Карла і Маю всю зиму, відколи ми розлучилися. Листя показало мені, що вони загинуть, хоча дитячу смерть можна передбачити і без ворожіння.

У горлі вибухає біль, з уст, як підпалене ядро, рветься сповідь.

— Я винен у їхній смерті.

Із поваги до Карделя Ліса дивиться вбік.

— Не лізь у ярмо сам. Я також винна — зрадила їх у найважчий момент. Закинула свій вузлик за плече і втек­ла вночі непрохідними стежками. А я ж була малюкам за хресну, більше нікого не знайшлося. Карла і Маю сповили в мою порвану сорочку, коли двійня з’явилася на світ там, унизу, біля вогнища.

Кардель бачить у ній віддзеркалення свого сорому, хоча Ліса набагато краще дає собі раду з тим соромом. В очах відбиток безсонних ночей і безжалісних мук сумління, однак голос рівний і твердий. Мікелю стає моторошно від цієї сили.

— Куди вона поділася?

— Якби я знав, мене би тут зараз не було. Вона пішла, не сказавши куди і навіщо. Я приходив сюди зимою, тут було порожньо. Зараз повернувся, сподівався знайти нові сліди. А ти? Щось знаєш?

Ліса вказує на поламані й розкидані коло землянки гілки.

— Ні, але хтось її вже тут шукав, можливо, із тієї ж причини.

Уперше в голосі дівчини чується сумнів.

— Чому…

Ліса затинається і починає спочатку:

— Чому ти шукаєш її саме зараз?

Кардель не спроможний відповісти. Ліса ловить його погляд і не відводить очей. Навіть якби захотів, не зміг би повернути голову. Кардель почувається наче голий, який не має можливості прикритися. Кров шугає в обличчя, вуха багряніють. Чари зникають, лише коли Ліса опускає очі.

— Анна Стіна розмовляла вві сні. Здається, будувала плани на майбутнє. Крім твого, називала ще одне ім’я, якесь чуже.

Ліса перебирає склади, а Кардель копирсається в па­м’я­ті, шукаючи зачіпку в лабіринті спогадів, завдовжки у два роки: Анна Стіна Кнапп, Прядильний дім, корчма «Мавпа», загибель Крістофера Блікса на тонкій кризі Рід­дар­ф’єрдена, ненадісланий лист хлопця, червона посмішка Сесіла Вінґе в пивниці «Гамбург». Нічого не надумавши, врешті-решт пальт здається і зітхає. Те, що він відчуває зараз, дуже схоже на інше, добре знайоме йому відчуття — коли свербить рука, котрої вже нема.

Десь високо вітер колише крони дерев, пірнає в гілля і котить опале листя схилом. Кардель ще трохи сидить у товаристві дівчини, а потім іде слідом за листям.

8.

Дорога недалека, та Маґнус Ульгольм мчить повним ходом, ледь приховуючи роздратування і мало не забу­ваю­чи про честь: через Слоттсбакен, крізь арку і до внут­рішнього дворика королівського палацу. Відколи на початку минулого року Ульгольма призначили на посаду, будівля поліційного управління вселяє в нього якусь непозбувну безнадію, із якою здатен позмагатися хіба палац. Дім Індебету наче якась недобудова, до якої ставляться, як до падчірки. Натомість палац — своєрідна модель королівства у цілому: занепад величі, безладдя, увічнена в камені тупість із лабіринтом переходів і покоїв, де кожен коридор має свій ранг і певні правила.

Ульгольм почувається тут не в своїй тарілці: хай би як намагався запам’ятати коридори і сходи, неодмінно губи­ться і починає блукати. Він ладен заприсягтися, що тутешні кабінети щомісяця міняються місцями. Начальникові поліції доводиться терпіти насмішливий, майже зневажливий погляд камергера, який підказує, де правильний кабінет. Ульгольм стукає і з полегшенням заходить до приймальні Югана Еріка Едмана. Із кінця коридору чути, як канцлер юстиції Луде на всю горлянку щось диктує секретарю, той поспіхом зачиняє двері, зауваживши відвідувача. Ульгольм робить те саме — що більше дверей між ним і Луде, то краще.

— Як справи в пана статс-секретаря?

Едман розводить руками над письмовим столом, заваленим паперами і різноманітним письмовим приладдям.

— Голови ґуставіанців котяться одна за одною. Граф Руут постане перед судом ще цього місяця. Судитимуть його за розтрату державного майна.

— Руут винен?

Едман сміється:

— Хіба це має значення? Хто ставить таке питання, той не розуміє наших пріоритетів. А втім, Руут таки спростив нам завдання, загубивши квитанції покійного короля. Граф відповідав за фінанси королівства, а без доказів, куди поділися гроші, можна вважати, що він поклав їх до власної кишені. Якщо не зможе повернути, доведеться відбувати покарання у фортеці. У всякому разі, він уже політичний труп. Це за умови, що я колись допишу цей звіт!

Едман запитально підводить брови, коли Ульгольм кладе поверх паперів на столі розгорнутий аркуш і сідає у крісло для відвідувачів.

— Депеша від Дюлітца, щойно від посланця. Один із лакеїв Дюлітца начебто натрапив на слід Анни Стіни Кнапп.

Статс-секретар починає бігати очима по депеші, але йому швидко уривається терпець і він звертається до Ульгольма:

— Чому ж він не затримав її на місці?

— Чолов’ягу поранили багнетом у коліно в битві під Уттісмальмом, тож мусив змиритися з тим, що завжди пастиме задніх. Він непогано малює і встиг накидати вугіллям портрет дівчини з її охоронцем на зворотному боці газети.

— А що далі?

— Дюлітц не дурень. Щойно отримавши звістку, відразу розставив на мостах шпигунів. Панночка Кнапп усе ще в місті. Я дам доручення скопіювати рисунок і розвісити на митницях і міських вартівнях, аби її міг пізнати кожен мундир.

Едман встає і підходить до високого вікна, із якого вид­но стайні Гельґеандсгольмена й води Стреммена, що досі мчать бурхливим весняним потоком і штурмують слизькі дощані настили ще не зведеного моста.

— Якщо лист пані Руденшельд досі у Кнапп, нам неабияк