Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

куртка намокає і тягне донизу, як обійми потопельника. Все навколо якесь сіре і блякле, ніби боги, які опікуються погодою, вирішили довести Ройтергольму недолугість його закону про заборону розкоші. Погода впливає і на загальний настрій: городяни набурмосені й роздратовані, небалакучі та відлюдкуваті. Хто може, той узагалі не потикається надвір. Проте Кардель невтомно натягує промоклі чоботи, на які знову чекає слизька бруківка та каша з болота.

Мікель не відразу дослухається до поради Еміля. Спершу якийсь час обмірковує почуте, і лише коли зміст слів стає цілком зрозумілим, діє як за наказом, сам собі дивую­чись, що досі не позбувся цієї армійської навички. Під час служби, коли вже несила було терпіти окрики фельд­фебелів, штик-юнкерів і рустмейстерів, Кардель замружувався і уявляв, що стоїть в обіймах вітру на бушприті кораб­ля. Головне — навчитися тамувати гнів, тоді з будь-якої си­туа­ції можна отримати користь.

Пальт рушає у бік «Великої Тіні», до галявини, куди Анна Стіна покликала його посидіти з дітьми минулого літа. Небом шугають хмари, затуляючи й без того скупі сонячні промені. Кардель простує на північ, аж поки ніс не вловлює затхлий дух озера Трескет, а потім повертає до корчми Малого Яна. На вигоні коло Бруннсвікена пасуться корови. Старий жебрак на узбіччі з надією простягає Карделеві шапку. Пальт минає шлаґбаум, що тримається на двох кам’яних опорах, послуговуючись замість паспорта нашивками мундира. Митники пропускають його, як свого, дружньо киваючи. Позаду стирчить митниця — одноповерхова будівля під просілим дахом із потрісканою черепицею.

Дорога тягнеться вздовж занедбаної митної огорожі з величезними щілинами, що впускають до міста непроханих гостей. Ще трохи — і можна буде в’їхати кінним візком, оминувши митницю. За ровом на північному боці дороги починаються дерева, точніше — зарості колючих чагарників, справжньої кари для босих ніг. Кількома сажнями вглиб темніє справжній дикий ліс. Зусібіч височать стовбури одних лише дубів, під крислатими кронами яких гине вся інша рослинність. Кілька разів Кардель був у цьому лісі взимку, але жодного разу не бачив тут слідів інших людей. Відколи вони розсталися, Анна Стіна покинула свою землянку і більше туди не поверталася. Потім випав сніг, і цей факт став доведеним: жодні інші ланцюжки слідів не перетиналися з Карделевими.

Мікелю потрібно трохи часу, щоби зорієнтуватися. Ліс живий і мінливий, і якщо не пощастить відшукати знайомий пагорб чи примітну каменюку, дорога стає непевною. Сніг розтанув й оголив нові буреломи та килими із прілого торішнього листя. Молоді листочки пригинаються від вологи, повітря вологе й наповнене землистими весняними випарами. Те, що має вирости, живиться тим, що загинуло торік. Кардель довго блукає, аж поки звірина стежка виводить його на правильний шлях.

Землянка вже не така, як раніше, тут з’явилося дещо нове. Гілки, що колись слугували дверима, поламані й розкидані, на вогкому ґрунті повно відбитків ніг. Тут явно хтось був. Обережно, щоби нічого не зачепити, Кардель сідає на повалений стовбур, звідки все добре видно. Серце калатає, бо найчіткіші сліди дрібні й досить свіжі. Він намагається пригадати, коли востаннє йшов дощ. Учора? Так. Краї слідів не розмиті. Внизу, біля викладеного для вогнища кола каміння, є такі самі сліди, а під зламаною ялиновою лапою пальт знаходить вигнуту сковорідку та інше кухонне начиння, загорнуте у шмату. Важко сказати, скільки все це там пролежало.

Кардель йде слідами, допоки вдається їх розгледіти, а потім на власний розсуд вибирає найпростішу дорогу — стежкою, яка то губиться на галявинах, то в’ється між стовбурами дерев.

На схилі його погляду відкривається луг, покритий обламаним засохлим бадиллям: його спочатку притиснув сніг, а потім розсмикав вітер. Кардель не відразу зауважує її спину, вкриту вицвілим пледом, котрий з першого погляду не відрізнити від хутра самотньої косулі. Постать схиляється над якоюсь плямою на землі, а наступної миті зникає. Мабуть, відчула важкий погляд Карделя, що надто довго дивився, зачарований зустріччю.

Тихо вилаявшись, пальт кидається слідом за дівчиною.

Вона поводиться як мавка. Кардель біжить, час від часу зупиняючись і тамуючи подих, аби почути, де хрусне галузка чи гойднеться гілка. Тоді він неоковирно кидається вперед, захищаючи обличчя дерев’яним п’ястуком, але гілля все одно боляче шмагає його по шиї.

Усвідомивши, що остаточно програв полювання, Кардель зупиняється і нахиляється вперед, аби відновити дихання. М’язи ніг горять, у роті присмак крові. Дівчина вже далеко, однак її кроки тепер чути з іншого боку. Мікель миттєво згадує про згорток біля ватри і повертається схилом прямо туди, звідки прийшов.

Остаточно захеканий, він приганяє до стоянки й вчасно зупиняється, щоби не знищити нові сліди. Скарб і досі надійно схований під пухнастою ялиновою гілкою. Кардель повернувся першим, та коли у вухах перестає гепати пульс, чути лише шум лісу. А що, як він помилився: або згорток не її, або дівчина вирішила, що краще вже пожертвувати майном.

Мікель шкандибає назад до землянки. Неподалік із землі б’є лісове джерельце, та дзюркоту води не вдається приховати уривчасте, хоч і негучне дихання дівчини. Кардель обережно нахиляється ближче до входу.

Вона стоїть рівно, наскільки дозволяє низька стеля, спиною до стіни, складеної з утрамбованої землі. У піднятій руці ніж — такий маленький і зашурганий, що годиться лише до столу, а не для захисту. Зрозумівши, що її схованку викрито, дівчина відгортає тканину, що служить їй каптуром,— так, наче відкрите обличчя якось їй допоможе.

Карделеві потрібна лише мить, аби усвідомити побачене та втратити ілюзії. Напружені плечі пальта зневірено опускаються — це не Анна Стіна, йому знову привиділося. З-під заплутаного волосся через усе чоло і далі вниз по худорлявому дівочому обличчю розповзається винного кольору пляма. Ліворуч від надбрівної дуги вона яскраво-­червона, захоплює одну очницю, від чого блакить ока здає­ться моторошно контрастною.

Розчарування й полегшення витягли з Карделя всі жили, пальт шукає повалений стовбур, щоб дати набряклим ногам відпочити.

— Можеш виходити, я переплутав тебе з іншою. Нічого лихого тобі не заподію, даю чесне слово.

— Якби я довіряла чужинцям на слово, моє життя було би набагато коротше.

— Мене звати Мікель Кардель.

Пальт переступає через колоду, по черзі підіймаючи важкі ноги, щоби не обертатися до дівчини найбільш обпеченим боком.

— Будь така ласкава, не треба колоти мене у спину отим шилом.

Кардель дає їй час для відступу. Тихо рахує до двадцяти, повертає голову і бачить, що дівчина стоїть перед входом до землянки, досі з ножем, але рука опущена.

— Ти ще тут?

— Мої речі там, унизу, ти заступив мені дорогу.

Кардель роздратовано сопе, занадто втомлений і похмурий, аби поступитися. Піт під сорочкою холоне, у роті смак заліза після біганини.

— Тоді обійди мене.

Почувши кроки, Кардель вирішує, що дівчина його послухалася. Насправді ж вона вмощується на тій самій колоді, проте віддалік, поза межами досяжності.

— Мене обпекло ще в лоні матері. Бачу, і тебе вогонь не оминув.

— Кажуть, червоний півень женеться за найгарнішими. Він залишив мене у спокої, щойно стало ясно, що здобич із мене кепська.

— Із мене теж.

Кардель бере слова дівчини за