Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

У двері стукає прислужник.

— Прошу пробачення у шановного панства, але пан Едман сам наполягав, щоб його інформували. Копенгаген горить!

9.

Подорож просувається від заїзду до заїзду. Десь за дві версти за містом гостинець стає достатньо широким для двох екіпажів, але потім знову звужується до ледь помітної смуги — болотистої, грузької та побитої підковами і колесами бричок. Тому у кращому разі Еміль бачить милевий стовп[14] раз на дві години. Візник — неквапний чоловік, що монотонно мугикає в такт кінських кроків. Раз у раз трапляються екіпажі, що їдуть на південь. Дорога надто вузька, щоби розминутися, хтось мусить дати задній хід. Починаються суперечки про те, у кого перевага, і від цього процес ще більше затягується.

Еміль лише безпорадно спостерігає за тим, що відбувається, щільніше кутаючись у верхній одяг. Йому ще пощастило, що його екіпаж має дах і шкіряні заслінки на вік­нах, тож можна сяк-так сховатися від мжички та вітру. Серед супутників Еміля є й холерики, яким не терпиться втрутитися в дискусію, від чого подорож ще дужче гальмує.

Першу ніч Еміль проводить у заїзному дворі на півдо­розі до Уппсали. Блум видав йому подорожній документ, що надає право на безкоштовний нічліг, та що далі від столиці, то слабша рука закону. Господарі лише хитають головами і вигадують всілякі відмовки, щоби вичавити з гостя готівку. Мовляв, подорожні документи часто підробляють, і без атестації кроноленсмана ці папірці не викликають довіри. Дехто посилається на власну неписьменність. Часто-­густо Еміль опиняється перед вибором — заночувати на сіннику чи заплатити, і лише раз принципово відстоявши своє право, усвідомлює беззмістовність подальшої боротьби. Відверто кажучи, він нікому не дорікає, бо знає, що його зовнішність викликає сумніви. Корчмарі помічають, як його погляд прикипає до бочки із бренвіном, і чудово розуміють, що він за один.

Із кожним днем Еміль віддаляється на північ. Екіпажі і заїжджі двори відрізняються залежно від парафії. Часто немає коней, і за ними посилають до селян, які невдоволено відривають розпашілих конячок від важкої праці в лісі чи на полі. Еміль звикає чекати годинами, спершись спиною об ледве теплий тиньк печі, сяк-так розпаленої кількома дровинами. Найчастіше трапляються відкриті візки, а буває й таке, що Еміль і сам їде верхи у в’ючному сідлі, обвішаному мішками та тюками. Його жахає висота тварини — її цілком достатньо, щоби скрутити собі в’язи, тим паче, що ритм понурих кінських кроків заколисує, наче спів сирен.

Еміль наче потрапив до чужої країни, хоча мова навколо знайома. Люди тут приросли до землі, живуть і помирають на тому ж клаптику, на якому їх потім ховають. Подорожні — такі, як він,— вважаються чимось безбожним і ганебним, хоча його грошам тут завжди раді. Еміль завжди ввічливо представляється, та чого варте ім’я, відірване від місця й оточення, не підтверджене кровними зв’язками? Порожній звук. Еміль — чужинець, на якого всі косяться.

У цих краях панують міфічні істоти: некки, тролі, гноми і мари. Тут на поріг кладуть залізо, щоби спокійно спати, а під подушку — молитовник, аби відлякувати тролів від колиски. Спершу Еміля це шокувало, однак за таких умов мудрувати не доводиться — довкола дрімучий непроглядний ліс. Хай би як світило сонце, у ньому завжди темно. Уночі праліс наповнюється чудернацькими звуками і постатями, і хтозна, чи це дійсно лисиці й косулі.

Показувати дорогу — завдання тих, від кого мало толку на господарстві, себто калік і дітей, непридатних до важкої праці. Коли помічників двоє, вони відчиняють і зачиняють ворота, що ведуть на пасовиська. Якщо один, Емілеві доводиться злазити з сидіння і самотужки виймати довгі жердини з пазів, а потім закладати назад. Там, де землі розчищені під поля, гостинець перетворюється на звивисту доріжку, що свідчить про затяті сусідські війни. Каміння з дороги не прибирають, і вона стає справжньою пасткою для кінських копит і коліс екіпажів. Грузькі місця у кращому разі загачені місточками зі слизьких соснових колод.

Коли неможливо знайти коня, Емілю доводиться якусь частину шляху проходити пішки, щоби не втрачати часу. Майже відразу він про це жалкує. Дощова весна і відли­га перетворили дорогу на суцільний потік талої води, і кожна спроба не промочити ноги, балансуючи на узбіччі, пов’язана з ризиком послизнутися і шубовснути у багнюку. Позаду, у тому місці, де його вкотре попросили «зачекати», збирається челядь, що зловтішно галасує, дивлячись на його вправи. Еміль готовий пуститися вбрід, аби позбавити їх вистави, хоча ноги вже мокрі по коліна, а він ще й сотню ліктів не здолав. Обабіч шляху, у глибоких калюжах, гниють жердяні тини, немов щогли розбитого у бою флоту.

Коли Еміль вибирається на майже сухий лісовий горбок, уже далеко за полудень. Світло поволі гасне, йому на зміну поспішає довгий вечір, стає лячно. Час здається більш пізнім, ніж є насправді, й Еміль починає сумніватися в точності свого кишенькового годинника. Прокидає­ться давно забутий страх — зовсім не такий, як той, що добре йому відомий. Еміль звик бути серед людей, під захистом стін, тоді як ліс дикий і безжальний. Темрява дедалі густішає, вселяючи в нього споконвічний жах.

Сесіл наказує не ставати посміховиськом. Голос брата повчальний, однак не викликає довіри. У сутінках стежка зливається із землею довкола, а ялинки з позначками маршруту все більше сіріють. Іноді між стовбурами зблискує світло, що відбивається у лісовому озерці чи болоті. Улоговини залиті червоною водою, наче відкриті рани на пухкому моху. Якщо Еміль тут заблукає, йому кінець. Думка про те, що доведеться заночувати під деревом, змушує його бігти, і байдуже, що ноги вже натерті.

Спочатку в ніс шибає запах диму, а тоді за поворотом з’являється ціль — перехняблений, оброслий мохом дім із конюшнями та хлівами. Еміль із вдячністю поспішає під дах, аби просушити мокрий одяг. Зрозумівши справжню ціну ночівлі, він тепер готовий скільки завгодно чекати на коней і проводирів.

Рано-вранці Еміля будить худорлявий хлопчина, і вони не зволікаючи вирушають у путь — а її попереду ще дуже багато.

10.

Галас, що доноситься з нижнього поверху, пробуджує лихі спогади: Польща, молодість, переслідування. На декілька нестерпних хвилин Дюлітц знову стає переляканим юнаком у мокрих від холодного поту простирадлах. Поволі повертається до тями та усвідомлює, що дійсність нічим не краща. Старість відразу ж дає про себе знати найгіршим чином: ветхе тіло ще служить, але постійно ниє. Від найменших дрібниць з’являються болячки, шия не рухається, а поясниця ледве згинається.

Крики вже чути знадвору. Дюлітц човгає до вікна, розтираючи руку, що затерпла під вагою тіла, і встигає побачити, як Оттоссон спритно тікає у бік передмістя, од­нією рукою затуляючи роз’юшеного носа. Знову зводив із кимось порахунки. Дюлітц заплющує очі, чекаючи, поки вгамується пульс, а тоді накидає поверх нічної сорочки халат, відчиняє засув і спускається сходами. Знизу долітає стогін Ерлінга. Дюлітц протирає заспані очі і входить до салону. Ранок