Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Тоді повертаємося, – наказав Бернард. – Немає сенсу тут даремно стояти, діти втомилися, а до селища ще далеко.

– Ходімо, – погодився батько, і Бернард кивнув великою головою, прикрашеною пишними вусами, а потім повернувся до пасажирів, що стояли посеред дороги.

– Люди, йдемо додому, бо тут чудес не буде, – оголосив він. – Попереду чоловіки, бо в них найкращі чоботи, жінки посередині, дітей тримайте за руки. Якщо хтось дитину повинен нести, нехай міняється з іншими з іншими, тому що слизько і далеченько, та й вітер задуває. Якщо хто недостатньо одягнений, то нехай йде у середині гурту, не так буде дути. Ну добре, пішли.

Він вийшов наперед і рушив першим, а люди слухняно сформували скромну колону. Я ще раз глянув на автобус, але сніг, що падав, став таким густим, що я вже не бачив узбіччя, тільки спину Анджейка, який дивився кудись у темряву, що пересікалася батогами хуртовини.

– Пішли вже, – схопив я його за руку. – Це просто автобус.

– Так, – він обернувся, і я його не скільки бачив чи слухав, але відчував, що він плаче. Він любив цей автобус, часто його чистив, змащував двері, накачував шини, літав з мітлою між сидіннями і, мабуть, відчував, що покидає друга, а не кілька тонн заліза.

Ми наздогнали колону дуже вчасно, адже вона майже одразу зникла з поля зору. Було б дивно заблукати дорогою до власного селища. Дивно і небезпечно, бо мороз міцнів, і сніг починав наповзати скрізь, де необережна людина йому дозволяла. А то під комір, то в розкритий рот, коли хотілося глибше вдихнути, а якщо хтось думав глянути вперед, то його відразу сніг смагав по обличчю, як мокрою ганчіркою. Вуха мерзли, щоки горіли, пальці німіли, ноги боліли, але ніхто не плакав, не скиглив і не лементував. Люди вперто йшли вперед, крок за кроком, дивлячись на власні чоботи, рахуючи кроки, додаючи їх до свого дихання, ковтаючи слину, боячись, щоб та не змерзла. Діти були закутані в що могли, кілька жінок зняли шарфи, хтось віддав пальто. І було чутно, як завиває вітер. Ось це було страшним і передвіщало смерть, а не те, що нависло над нашою осадою.

Я намагався думати про щось тепле, згадував вчорашню вечерю, але все, про що я міг думати, це Аліція та наша спільна ніч. Я побачив її, пройшов за нею кілька кроків, як тінь з одним завданням у житті, не втратити свого господаря, бо що ж вона без людини?

Сніг ставав падати сильніше, і навіть коли я йшов на кінці, я починав відчувати, як мої кроки стають все більш важчими. Кілька десятків людей, які повільно протоптувало дорогу, не могли впоратися з сипучим снігом, сніг на узбіччях тунелю, пробитого ногами жителів нашого селища, починав сягати їм до колін. Усі мої товариші по нещастю, і ті, що були попереду мене, і друзі, що йшли збоку, були вже засипані снігом, мов зимові демони, і якби хтось зараз проїжджав повз нас на машині, то, мабуть, сказав би, що у  нього на дорозі встали духи, а не люди, покривджені примхливою ​​погодою.

Лише повернувшись додому, ми дізналися, що йшли дві години, вдвічі більше, ніж влітку, навіть у найбільшу спеку. Коли буквально перед носом замаячив перший будинок, бо здалеку нічого не було видно, напевно всі заплакали з полегшенням, і я в тому числі. Бернард стояв на під'їзді до села й дивився на тих, що проходили повз нього, він, хіба, рахував людей. У цій хуртовині, в темряві, ніхто не заблукав, не довелося ні на мить зав’язати взуття і, як автобус Анджейка, лежить десь у канаві, засипаній снігом. А може хтось дитину загубив? Як тільки я переступив поріг хатини, мене ніби хтось з ніг збив, ніби життя хотіло залишитися в мені лише доти, доки на мене падає сніг, а вже під дахом йому бути неприємно. Я зовсім втратив сили, а очі самі почали закриватися і злипатися.

Одяг замерз на нас, і ми знімали його з гучним тріском, наче білизну, яка, розвішана біля будинку в морозний день, починає нагадувати дошку. Тож я зняв своє дерев’яне пальто, шапку і дерев’яні штани. Руки, що тяглися до плити, боліли так, що мені хотілося кричати. Мати швидко поставила туди таз із холодною водою, щоб розморозити пальці, щоб не так боліло. Найбільше я хвилювався за ноги, тому що мої черевики були шкіряні, намазані гуталіном, але вони відразу ж промокали. Можливо, вони були гарними, вони підходили для костелу, але не дуже для снігових подорожей. Подумки я бачив, як шкарпетка відривається від моєї ноги разом зі шкірою та нігтями, але, на щастя, я не бачив нічого подібного, лише посинілу бліду стопу, холодну, як лід. Коли я сунув її в тазик з водою, було боляче, але пальці рухалися і терли один одного, щоб я знав, що все працює як треба.

– Я закип’ячу води, – сказала мама, наповнюючи велику каструлю, що стояла на плиті.

– Якщо холод лізе в кістки, то найкраще вигнати його гарячою ванною, – додав батько.

– Або горілкою, – додав дядько.

– Всім прийняти ванну, потім натерти спину касторкою і спати під ковдрою, – наказала мати. – Ну і випити можна.

Ми грілися біля печі, але мама штовхнула мене за фіранку у ванну. Вона дала мені губку, мило "Білий олень" і наказала розтерти шкіру. Вона сама, батько й дядько сиділи біля печі й гріли руки на кухлях гарячого чаю, рясно приправленого малиновим соком, який теж неабияк зігрівав. Потім батько потягнувся до пляшки вишневої наливки, яку вчора виніс із льоху й тримав у шафі, і налив нам велику чарку. Це був перший раз, коли він дав мені спиртне, і ми могли випити разом. І останній.

Ми мало спілкувалися, губи, потріскані від вітру та морозу, змазані вазеліном, не спонукали до розмови. Струму не було, ймовірно, мокрий сніг обірвав лінії.

– Кінець світу, – прокоментував батько.

– Так, – додала мати.

Ми лягли спати з впевненістю, що така важка ніч дасть нам багато годин сну, але ми помилялися.

Вранці нас розбудили стукіт у двері. Потужний. Панічний. Зловісний.

РОЗДІЛ 8

То як, кінець кінцем, було?

Рік 2023

Ян Ришь відсунув полістироловий коробку з обідом, який принесли в зал після часу дня. Набір