Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

вже не кортіло вполювати якогось юнака. Вона стала біля бару й допила своє мартіні. Тут надто гриміло, не побалакаєш, отож вона розважалася тим, що спостерігала, як люди впізнавали Джима: гру «чи-то-він-чи-то-не-він?» — за виразами їхніх облич. Ну, а Джим, зі свого боку, випромінював люб’язну знудженість. Чужа була йому навіть сама думка, що от він може опинитися в цент­рі уваги. І цю його рису вона теж любила в ньому.

Допивши свій напій, вона поклала руку на його зап’ястя, і вони почали протискатися з клубу до загального коридору. Чоловіки й жінки, що чекали своєї черги біля входу — поясани, майже всі до одного — стежили, як вони виходять. На станції Тайко цей час вважався ніччю, хоча це мало що означало. Базувалося життя станції на трьох обертових восьмигодинних змінах: дозвілля, праці й сну. Тут якщо хто кого знав, то орієнтувався на ту зміну, де той працює. Це мов три міста усі скупчилися в однім місці. Такий світ, де дві третини завжди будуть чужі одна одній. Вона обхопила Джимів стан і притягала до себе, аж поки відчула, як його стегно торкнулося її ноги.

— Нам треба поговорити, — сказала вона.

Він ледь напружився, але відгукнувся бадьорим, майже веселим голосом:

— Як розмовляють чоловік і жінка?

— Гірше! — мовила вона. — Як старпомка з капітаном.

Вони зайшли у ліфт, і Наомі натисла кнопку їхньої палуби. Поки ліфт ніжно дзумів, а двері легенько зачинялися, вона збиралася з думками. Власне, річ була не в тім, ніби вона не знала, що треба сказати. Знала: йому ця тема не сподобається, як не подобалася, втім, і їй самій.

— Нам слід подбати, щоб у нас був більший екіпаж.

Джим помовчав мить. А Наомі добре знала, що можуть означати його мовчанки. Глянула в обличчя: непроникне. Тільки очі покліпали трохи частіше, ніж зазвичай.

— Справді? — перепитав він. — А мені видається, що ми якраз чудово справуємось.

— Та справуємось. Як і досі справувалися. Наш «Росинант» — військовий корабель. Довершена конструкція. Стільки автоматики, грізного озброєння. І тому й спромоглися ми протягом такого тривалого часу тримати корабель у доброму стані, хоча скільки тут нас? Лиш третина від належного укомплектування екіпажу.

— Правда це — але ще й те, що ми — найкраща в цих дідькових небесах команда!

— Це не аргумент. Зваживши усі наші вміння й старання — так, ми сильна четвірка. І все ж таки крихка.

Ліфт похитнувся. Взємодія обертових сил станції та прискорення підйомника витворили ефект нестійкості. Та Наомі була певна: то просто рух такий.

— Я не певен, який сенс ти вкладаєш у слово «крихка», — сказав Джим.

— Ми катаємось на «Росинанті», відколи виволали його в «Доннаджера». І досі не робили жодних змін у складі команди. Жодних перестановок, варіантів. Назви мені хоч один відомий тобі корабель, де б так довго не міняли персоналу. Бували під час першої місії «Кентербері» такі проміжні перельоти, коли на борту лишалася тільки чверть екіпажу. І...

Тут ковзнули, відчиняючись, двері. Вони вийшли з кабіни, пропускаючи туди іншу пару. Наомі розчула, як ті перешіптувалися, поки зачинялися двері. Поки вони йшли до свого помешкання, Джим мовчав. Коли ж він заговорив знову, голос його був тихий і задумливий.

— Ти побоюєшся, що котрийсь із них двох може й не повернутись? Еймос? Алекс?

— Я тільки думаю, скільки всього трапляється. Розженешся зашвидко — і у когось може трапитися інсульт, таке буває. «Джин» допомагає, але нічого не гарантує. Знали ми й таких людців, що по нас стріляли. А то ми раптом стали геть безпомічні супроти зниження нашої орбіти. Ти ж пам’ятаєш усі ці трапунки, чи не так?

— Звісно, але ж...

— Хай-но ми втратимо когось, то вже нас буде не третина, а тільки чверть нормального екіпажу. Додай сюди ще втрату незамінних навичок.

Голден зупинився, поклавши руку на ручку дверей їхнього помешкання.

— Стривай, стривай, стривай-но! Якщо ми втратимо кого-­небудь?

— Так.

В його широко розплющених очах був шок. А в кутиках очей залягли зморщечки суму. Вона торкнулася їх пальцями, щоб розгладити, але вони не зникли.

— Значить, ти намагаєшся підготувати мене до можливої загибелі кого-небудь із моєї команди?

— Історія свідчить, що чи не в ста відсотках випадків люди схильні вмирати.

Джим почав був щось говорити, але затнувся, відчинив двері помешкання і ввійшов досередини. Вона увійшла слідом за ним і зачинила вхідні двері. Наомі вже ладна була й урвати на цьому таку розмову, але... якщо ось тут урвати цю нитку, то невідомо, де, коли і чи взагалі вона зсукається знову.

— Якби ми тримали традиційну команду, то на кожну позицію припадало б у нас по дві особи. Якщо хтось чи загинув, чи втратив здатність виконувати свою роботу, хтось інший негайно його заступає.

— Ні, не беру я ще чотирьох на мій корабель — чи там навіть вісьмох! — випалив Джим, переходячи до спальні.

«Втікає від розмови. Але ж не облишить на цьому...» Вона чекала. Знала, що це спрацює: ця мовчанка, ця досада і ця гризота, що це ж він її розсердив, аби притягнути його назад. Це протривало близько п’ятнадцяти секунд.

— Ми не тримаємо звичайного екіпажу, бо ми не є звичайним екіпажем. Ми отримали «Росі» тоді, коли всі в цій системі стріляли в нас. Кораблі-невидимки вибивали бойового корабля з-під нас. Ми втратили «Кента», а потім і Шеда. Неможливо пройти таке й лишитися нормальними людьми.

— Що ти цим хочеш сказати, якщо точніше?

— Цей корабель — не просто якийсь там екіпаж. Немає у нас ставлення до нього як до екіпажу-команди. Це у нас щось як родина.

— Слушно, — мовила вона. — І саме це й є проблема.

З різних кутків кімнати вони видивлялися одне на одного. Спідня Джимова щелепа рухалася, всілякі заперечення й аргументи обтяжували йому язика, але не зривалися з нього. Він знав: вона слушно радить, але йому так хотілося, щоб її рада була хибна. І тут вона завважила той момент, коли він збагнув: іншого виходу немає.

— Добре, — мовив він. — Хай повернуться ті двоє, і ми поговоримо про те, щоб провести кілька співбесід. Візьмемо парочку претендентів на борт, хай