Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Ну  гул  то  й  гул,  чому  б  тут  не  політати  гелікоптерам.  Але  всередині  зростає  переконаність,  що  це  не  просто  гелікоптер,  який  пролітає  повз. 

Якщо  брати  Громови  комусь  завадили  настільки  сильно,  що  він  вирішив  їх  позбутися,  то  цей  хтось  просто  зобов'язаний  переконатися,  що  його  план  спрацював.  І  найкращий  спосіб  це  зробити  —  побачити  на  власні  очі.

Звісно,  старенький  пікап,  який  спокійно  суне  по  дорозі  у  своїх  справах,  не  повинен  привернути  до  себе  особливої  уваги.  Але  проблема  в  тому,  що  ми  рухаємося  якраз  звідти,  де  стався  нещасний  випадок.  А  отже,  могли  щось  бачити.  Як  багато  часу  мине,  перш  ніж  нас  почнуть  переслідувати? 

Дуже  мало.  Виходить,  у  мене  ще  менше  часу,  щоб  зорієнтуватися. 

У  розпачі  виглядаю  хоч  якийсь  кам'янистий  виступ,  під  яким  можна  було  б  сховатися,  але,  як  на  зло,  нічого  підходящого  немає.  З  висоти  на  трасі  пікап  видно  як  на  долоні.

Марк  поруч  знову  стогне,  смикається  і  відкриває  очі.

—  Я  що,  відключився?  —  проводить  долонею  по  волоссю  і  хапає  мене  за  коліно,  вслухаючись  у  гул.  —  Каро...

—  Вони  знайшли  нас,  Марку,  —  мені  хочеться  плакати,  —  зараз  знайдуть.

—  Чорт...  —  він  так  зчіплює  зуби,  що  чути  неголосний  скрегіт.  А  я  так  сподівалася,  що  це  тільки  в  мене  розвинулася  параноя  і  манія  переслідування!

—  Нас  прикриває  гора.  Щойно  вони  з-за  неї  вивернуть,  одразу  нас  побачать.  Тут  навіть  сховатися  ніде!

Громов  упирається  здоровою  ногою,  підтягується  на  руках  і  падає  на  пасажирське  сидіння,  клацаючи  ременем  безпеки.  У  внутрішньому  дзеркалі  заднього  виду  бачу,  як  його  погляд  жадібно  нишпорить  навколо.  Раптово  очі  морської  блакиті  урочисто  спалахують.

—  Не  знайдуть.  Туди!  —  він  показує  кивком  на  дорогу  і  різко  смикає  кермо.

З  жахом  упираюся  поглядом  в  уловлювальний  тупик  для  зупинки  вантажних  автомобілів.  Він  покритий  товстим  шаром  гравію,  що  переходить  у  пісок,  і  закінчується  кам'янистим  насипом.  За  ним  починаються  густі  лісові  зарості.

—  Що  значить,  туди?  —  видаю  загрозливий  писк,  але  мою  ногу  впевнено  відштовхує  чоловіче  прокачане  стегно.

—  Міцно  тримайся  і  тисни  на  газ,  решту  я  зроблю  сам.

—  Ти  з  глузду  з'їхав,  Марку,  ми  ж  розіб'ємося?  —  від  страху  в  мене  пропадає  голос,  я  можу  тільки  сипіти.

—  Роби,  що  тобі  кажуть,  —  Громов  лівою  ногою  тисне  на  педаль  зчеплення  і  перехоплює  кермо.  —  Відпусти.

Але  я  вперто  мотаю  головою,  бо  не  можу  розтиснути  руки.  Не  виходить.  Чіпляюся  за  кермо  як  за  рятувальний  круг,  хоча  більше  хочеться  вчепитися  в  Громова.

—  Тисни,  Каро!  —  гарчить  він,  і  я  вдавлюю  педаль  до  упору. 

Марк  рулить  однією  рукою,  другою  перемикає  швидкості.  Мертвою  хваткою  чіпляюся  за  кермо,  а  серце  б'ється  так  гучно,  що  я  майже  не  чую  реву  двигуна.

Пікап  проноситься  короткою  ділянкою,  призначеною  для  аварійної  зупинки,  злітає  наче  з  трампліну  і  перевалює  через  кам'янистий  насип.  Я  в  остраху  заплющую  очі  і  ховаю  обличчя  на  грудях  у  Громова.

Від  нього  пахне  потом,  пилом,  залізом  і  залишками  дорогих  чоловічих  парфумів.  Марк  рвано  дихає,  коли  пікап  приземляється  всіма  чотирма  колесами  на  землю.  Нас  струшує  так,  що  здається  з  мене  зараз  випурхне  душа.  Разом  із  мозками.

Але  вже  за  секунду  автомобіль  котиться  травою,  і  я  ризикую  відкрити  очі.

Марк  уміло  маневрує,  філігранно  вклинюється  між  двома  розлогими  деревами  і  водночас  втискає  гальмо  до  упору.  Залишками  свідомості  відзначаю,  що  ми  встигли.  Зверху  вже  насувається  тінь  гелікоптера,  яка  виринає  з-за  вершини  гори. 

Продовжую  притискатися  до  широких  грудей,  що  здіймаються,  сама  майже  не  дихаю.  Громов  глушить  двигун,  а  я  пробую  розтиснути  руки.  Але  нічого  не  виходить,  і  я  жалібно  схлипую.

—  Що  з  тобою?  —  Марк  заглядає  в  обличчя.  —  Ти  так  сильно  злякалася?

Поспішно  киваю,  продовжуючи  судомно  чіплятися  за  кермо.

—  Я  ннн...  нннн...  нн-ніколи  так...  нн-не  їзд...  їла...

—  Справді?  —  він  здивований  або  робить  вигляд.  —  Ти  добре  водиш.  Я  думав,  ти  водій  зі  стажем.

—  Ннн...  Н-ні...  -  піднімаю  голову  і  чесно  щосили  кліпаю,  —  тт-тільки  вввв...  маг-газин...  З-за  хлібом-бб-бом...

Не  тільки  за  хлібом,  звісно,  тут  я  перебільшую.  Тато  давно  навчив  мене  водити,  і  непогано.  Але  він  вчив  мене  бути  відповідальним  і  акуратним  водієм.  Перелітати  через  перешкоди  мене  точно  ніхто  не  готував.

Марк  дивиться  на  мене  з  дивним  виразом,  обережно,  по  одному  відчіплює  пальці  від  керма.  Потім  обома  руками  бере  за  голову  і  міцно  цілує  в  маківку.