Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

—  Нехай  думають,  що  в  них  вийшло,  а  я  поки  що  спробую  з'ясувати,  хто  це  зробив.  І  краще,  щоб  ніхто  не  знав,  що  я  залишився  живим.

Марк  впирається  однією  рукою  в  кермо,  другою  —  в  сидіння,  прикладається  губами  до  чола  Мартіна,  і  я  стискаю  горло,  приглушуючи  ридання.

—  Я  помщуся,  клянуся,  Марті,  —  видихає  він,  знімає  з  торпеди  телефон  і  зачиняє  дверцята.  —  Іди  сюди.

Тепер  ясно,  що  він  не  може  стати  на  праву  ногу.  Спирається  на  кузов,  морщиться  від  болю.  Підходжу  ближче,  і  Громов  переносить  опору  на  мене.

—  Швидко  до  машини,  —  командує  уривчасто  і  хрипко,  ніби  гарчить  хижий  звір.  —  Я  повернуся  до  вас  на  заправку,  а  ти  дочекаєшся  поліцію.

—  А  як  я  поясню  їм,  як  сюди  потрапила? 

—  Збреши  що-небудь.  Скажеш,  їхала  з  другом,  побачила  аварію,  попросила  висадити.

—  Тут  машини  проїжджають  одна  за  пів  дня.  Водії  надають  перевагу  об’їзній  трасі.

—  Ти  можеш  зі  мною  не  сперечатися?  —  каже  він  невдоволено.

—  Я  забула  вдома  телефон,  з  твого  збиралася  дзвонити.

—  До  речі,  дякую,  що  нагадала,  —  дістає  з  кишені  телефон,  розмахується  і  закидає  в  море.  Киває  на  заднє  сидіння.  —  Візьми  там.

Тремтячими  руками  беру  телефон  Мартіна,  викликаю  поліцію,  називаю  координати.  Розумію,  що  Марк  тримається  з  останніх  сил,  намагається  себе  контролювати,  щоб  не  зірватися.  Тому  краще  це  зроблю  я.

—  Із  багажника  дістань  аптечку,  дай  мені.

Слухняно  виконую  все,  що  він  каже.  Відключаю  мозок  та  емоції,  мені  теж  важливо  не  зірватися.

Подаю  Марку  аптечку.  Він  знаходить  у  ній  коробочку  зі  шприц-ампулами,  жестом  наказує  покласти  аптечку  назад.

—  Піджени  машину,  —  знову  командує.  Здається,  я  вже  починаю  звикати.

Підганяю  пікап  до  спорткара.  Намагаюся  допомогти  Марку  залізти  в  кабіну,  але  він  зчіплює  зуби  і  сам  підтягується  на  руках. 

Відкриває  коробку,  дістає  шприц-ампулу  і  вганяє  собі  в  ногу.

—  Це  що?  —  запитую  здивовано.

—  Обезбол,  —  коротко  відповідає  Громов,  —  швидка  допомога  на  випадок  травми  або  забою.  Вистачає  на  пару  годин.  Він  термоядерний,  тому  використовую  в  крайніх  випадках.  Давай  ключі,  я  поїхав.  Ти  пам'ятаєш,  що  треба  говорити?

—  Пам'ятаю,  —  зітхаю. 

Мені  все  це  не  подобається.  Інтуїція,  яка  сигналізувала  про  пошкоджені  гальма,  тепер  знову  завиває  сиреною,  а  ліхтар  із  написом  "Danger"  у  моїй  голові  світиться  так  яскраво,  що  я  цілком  можу  замінити  собою  береговий  маяк.

—  Марку,  послухай,  —  починаю  невпевнено,  раптово  на  моїх  очах  чоловік  починає  сповзати  сидінням  вниз.

Чорт.  Чорт,  чорт,  чорт.

Він  такий  важкий.  Коли  на  мене  спирався,  мені  здавалося,  що  я  підпираю  похилену  багатоповерхівку.  Або  Пізанську  вежу.

  У  мене  не  вистачить  сил  пересадити  Громова  на  пасажирське  сидіння,  тому  я  акуратно  саджаю  його  на  підлогу.  Значить,  провидіння  на  моєму  боці,  воно  здогадалося,  що  Громову  наплювати  на  власне  життя.

Намагаюся  не  думати,  що  було  б,  якби  він  встиг  від'їхати,  одразу  крижані  мурашки  повзуть  по  хребту.  І  ще  дещо  не  дає  спокою...

Швидко  знімаю  відеореєстратор,  з  бардачка  дістаю  повербанк  та  ізоляційну  стрічку.  Стрілою  мчу  на  протилежний  бік  дороги,  озираюся.

Приміряюся.  Начебто  тут  буде  непомітно,  а  ось  огляд,  навпаки,  звідси  прекрасний.  Закріплюю  відеореєстратор  між  камінням  у  ущелині  скелі,  ізоляційною  стрічкою  примотую  повербанк.  Вмикаю.

Відходжу  на  кілька  кроків  —  не  видно.  Треба  дуже  постаратися,  щоб  розгледіти,  і  то  якщо  знати,  що  шукаєш.  Уже  підходжу  до  пікапа  і  в  останню  мить  звертаю  до  спорткара.  Беру  із  заднього  сидіння  телефон,  ретельно  протираю  корпус  футболкою  і  кидаю  назад,  не  торкаючись  пальцями.

У  кабіну  не  сідаю,  злітаю.  І  клянуся,  пікап  сам  заводиться,  варто  мені  опинитися  за  кермом.  Марк  видає  неголосний  стогін.

—  Потерпи,  дорогенький,  —  шепочу,  а  сама  гарячково  обертаю  кермо,  вирулюючи  з  узбіччя,  —  зараз  ми  тебе  полагодимо. 

Вдавлюю  педаль  газу  до  упору  і  лечу  у  напрямку  до  заправки,  але  тільки  встигаю  пролетіти  якісь  два-три  кілометри,  як  над  головою  лунає  грізний  вертолітний  гул.