Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 12

Цей вікінг настільки близько, що варто мені простягнути руку, і я доторкнуся до м'якої шкіри його черевика. Затримую подих, подумки молячись всьому пантеону богів, щоб зберегли мене від загарбника, і намагаюся не ворушитися. Черевики проходяться вздовж колоди, а потім зупиняються прямо навпроти моєї голови. Що йому тут треба? Невже здогадався, де я ховаюся? Невже відчув мене?

Закушую від відчаю губу, але все ж продовжую лежати нерухомо. Вікінг теж не думає йти. Випробовує мене на витримку? Або, і справді, навіть не здогадується про мою присутність?

Напруга сковує тіло. Прикриваю очі, намагаючись відсторонитись від дійсності, але раптом відчуваю легкий лоскіт на тильній стороні долоні. Злякано відкриваю очі і, скосивши погляд, намагаюся розгледіти того, хто так нахабно порушує мій спокій, але нічого в темряві не бачу.

Уява відразу малює моторошних павуків, яких я з дитинства боюся. Лоскіт переміщається все вище і вище, заповзаючи під рукав балахона. Нестерпно хочеться запищати від жаху і струсити з себе мерзенну тварюку, але я так боюся себе видати зайвим рухом, що незважаючи на сльози терплю.

А потім до мого вуха доноситься найбажаніший з усіх звуків на світі - звук кроків, що віддаляються. Чекаю ще кілька хвилин, щоб переконатися, що переслідувач остаточно пішов, а потім з насолодою скидаю з себе комаху, якою, на щастя, виявляється не павук, а маленький жучок.

Попри те, що поруч зі мною більше нікого немає, а ліс знову заполонила звична тиша, розбавлена звуками нічних тварин, які шукають собі поживу, я все одно залишаюся під деревом, вирішивши почекати ще.

Прокидаюся вже вранці і не відразу розумію, де я, а, спробувавши піднятися, боляче вдаряюся об щось зверху. На мить мені здається, що мене поховали живцем, і я зараз у фамільній крипті, запечатана в саркофаг. Але від удару, як не дивно, в голові прояснюється, і я згадую вчорашні події.

За ніч моя сутана ще більше просочилася вологістю і тепер тремчу від холоду, як у лихоманці. Вилазити з притулку страшно, але захворіти і померти по дорозі від жару я теж не хочу. День обіцяє бути сонячним, а мені необхідно погрітися і поснідати.

Обережно виповзаю з-під колоди і озираюся навколо. Я одна, це точно. Інтуїція теж мовчить, а, беручи до уваги те, як вона мені допомогла вчора вночі, я вирішую до неї прислухатися і надалі.

Знаходжу найбільш освітлене жарким сонцем місце, і, зручно влаштувавшись на ньому і підставивши теплим променям вологу спину, витягаю з-за пазухи коржик. Він хоч і дуже пом'явся, але цілком їстівний. Відламую маленький шматочок і відправляю в рот, намагаючись жувати обережно, щоб не подряпати в роті сухою скоринкою. Пити хочеться нестерпно, і я дуже сподіваюся незабаром натрапити на струмок. На свій подив, я швидко насичуюся, і мене навіть починає злегка нудити.

Ховаю залишки їжі і піднімаюся на ноги. Час рушати далі. Будемо сподіватися, що вікінги вже забралися геть і мені ніщо не загрожує.

Десь через милю я і справді, знаходжу струмок з прохолодною і смачною водою. Напившись удосталь, мало не до сліз шкодую, що у мене немає з собою якої-небудь фляги. Залишати джерело, що так спокусливо дзюрчить, до болю не хочеться. Але робити нічого, мені потрібно дістатися додому.

З кожним кроком йти стає все важче і важче, до ніг ніби підвісили пудові гирі. Я вже не настільки рада сонцю, тепер його спекотні промені тільки заважають. Ліс рідшає, і я сподіваюся, що вже близько тракт. Зробивши ще один привал, перекусивши і трохи відпочивши біля ще одного струмка, знову збираюся в дорогу.

На мій превеликий жаль дорога не показується, дерева знову стають густішими, майже не пропускаючи світла і тепла. А потім і зовсім наступають сутінки, і я розумію, що час облаштовуватися на нічліг. Від коржа залишається ще половина. Запити вечерю мені нічим. Я і так тягнула до останнього, продираючись в темряві крізь гущавину і сподіваючись знову знайти хоч яку-небудь водойму. Тільки на цей раз удача відвернулася від мене, і доводиться давитися всухом'ятку.

Ліс стає густішим, страшнішим і непрохіднішим. В таких краях цілком можна зустріти дику і небезпечну тварину. Може мені варто спробувати провести ніч на дереві? Задумливо дивлюся на густу крону молодої липи з низько навислими гілками, але через хвилину відкидаю цю ідею, побоюючись впасти з висоти. Ех, якщо б я не викинула уривки мотузки, то можна б було прив'язати себе до гілки, а так... Ну що я за дурна гуска! Доводиться лягати спати на землі. Звертаюся в клубочок, намагаючись зберегти залишки тепла, і провалююся в неспокійний сон, в якому бачу палаючу гнівом Йорун.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно