Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

«Комуністи за демократію» почали отримувати тисячі листів від рядових членів партії. Їм писали цілі партійні організації, запитуючи, як можна вступити до лав руху. Однак у серпні і Руцького, і Перфільєва було виключено з партії. Інших членів руху теж було виключено, і після того таких людей нерідко звільняли з роботи. Перфільєв упевнився, що керівництво партії готує державний переворот.

Він зайшов до Руцького. Було ще рано, і Руцькой не знав, чи живий Горбачов, чи не заарештовано Єльцина. «Це ідіотизм, — сказав він, маючи на увазі путч, — із цього нічого не вийде». Але потім додав: «Якщо ці негідники прийдуть до влади, вони ні перед чим не зупиняться».

Перфільєв повернувся до свого кабінету і став спостерігати за рухом на Кутузовському проспекті — довгій магістралі, якою Наполеон колись заходив до Москви. Вдалині він побачив першу колону танків.

Білий дім поступово оживав — один за одним з’являлися російські депутати, а врешті і Єльцин та інші члени російського уряду. До депутатів телефоном почала надходити інформація від звичайних громадян, від військових і співробітників КДБ. І, попри завісу плутанини та збентеження, Перфільєв бачив, що починається певне протистояння.

Загалом до Москви ввійшло приблизно десять тисяч військових і чотириста танків, які зайняли позиції в центрі міста. Бронетехніка та війська зосередилися також на двох плацдармах — центральному армійському аеродромі на Ленінградському проспекті та Тушинському аеродромі на північному заході від Москви. Водночас співробітники КДБ конфіскували наклади незалежних газет, а незалежне російське телебачення вимкнули з ефіру. Втім, центральне телебачення, контрольоване державою, продовжувало працювати. Воно почало передавати запис балету «Лебедине озеро» й потім повторювало його впродовж усього дня.

У Білому домі почали роздруковувати «Звернення до громадян Росії», складене Єльциним, Хасбулатовим та Іваном Силаєвим, російським прем’єр-міністром, на дачі Єльцина в Архангельському й передане телефоном ще до того, як вони прибули до будівлі парламенту. Там ішлося про захоплення влади комітетом як про «правий реакційний, антиконституційний переворот» і містився заклик до загального страйку.

Невдовзі у Білому домі з’явилися й інші члени російського уряду. Генерал Віктор Самойлов з великим подивом виявив, що заколотники не відключили будівлю від водо- та електропостачання. І що ще важливіше — вони не відрізали її від засобів зв’язку, тож зранку телефони дзвонили практично в кожному кабінеті — люди неперервно вимагали від своїх депутатів нової інформації про пересування військ і бронетехніки в місті й довкола нього.

Об 11-й годині на засідання зібралися тридцять членів президіуму російського парламенту. Єльцин, який був ініціатором засідання, спитав, які засоби є в розпорядженні російського уряду, щоби протидіяти перевороту. Голова щойно сформованого російського КДБ Віктор Іваненко сказав, що під його командуванням — тридцять осіб, Віктор Баранников, міністр внутрішніх справ, доповів про наявність трохи більше трьох сотень.

Незважаючи на ці дуже незначні сили, Єльцин оголосив, що боротиметься. Наприкінці засідання він і кілька помічників вийшли на балкон з видом на річку й почали розкидати примірники його «звернення». Повернувшись усередину, Єльцин підписав указ про підпорядкування йому КДБ, МВС і Міністерства оборони. Потім викликав військових для опору ДКНС.

О 13-й годині довга колона танків пройшла Кутузовським проспектом, перетнула річку й розділилася надвоє, оточивши Білий дім.

У супроводі охоронців Єльцин спустився сходами й підійшов до першого танка. «Ви прийшли сюди вбити Єльцина?» — спитав він танкіста.

«Ні, звісно, ні», — відповів той.

Тоді Єльцин видерся на танк № 110 Таманської дивізії. «Громадяни Росії, — звернувся він до натовпу, що зібрався довкола, — законно обраного президента країни усунуто від влади... Ми маємо справу з правим, реакційним, антиконституційним державним переворотом... Реакція не пройде. Я не маю сумнівів, що армія не піде проти народу... Злочинці постануть перед судом».

Єльцин і його уряд не збиралися йти на компроміс із заколотниками. Вони зробили свій вибір.

Спочатку Перфільєв був приголомшений ситуацією, що склалася. Коридори Білого дому заповнили озброєні люди, деякі з них були в масках, а депутати повторювали чутки про неминучий штурм. Ззовні частина колони танків, що перетнула Калінінський міст, стояла, спрямувавши свої гармати на Білий дім. Проте о 14-й годині до Перфільєва стали надходити обнадійливі новини. Члени кооперативу «Алекс» — приватної охоронної фірми, в якій працювало багато ветеранів-афганців, оголосили, що допомагатимуть захищати Білий дім. Те саме зробили курсанти Тульської та Орловської шкіл міліції та ОМОН Московської області. На острові Сахалін цілий військовий гарнізон заявив, що захищатиме Російську республіку.

Звістки про готовність військових підрозділів прийти на допомогу дали Перфільєву надію на те, що кровопролиття вдасться уникнути. Проте він майже не сумнівався, що в разі намагання керівників заколоту взяти Білий дім силою армійські підрозділи почнуть битися між собою, й країна зануриться в Громадянську війну.

Тим часом на вулицях поступово народжувався дух спротиву. Натовп навколо Білого дому, який почав збиратися близько 11-ї години, ставав дедалі численнішим. Десь було реквізовано підйомні крани, й люди почали зводити барикади з бетону, труб, цегли та частин дерев’яних парканів і шпал. На станції метро «Барикадна» стіни були обклеєні закликами чинити спротив, а на пероні стояла жінка з мегафоном і кричала: «Всі до Білого дому!» Валентин Полуектов, лідер молодої Російської демократичної партії, помітив жінку років сімдесяти, що прямувала до Білого дому, й спитав її: «Куди ви йдете? Вас же застрелять». — «Нехай застрелять, — відповіла старенька, — я більше не хочу слухати брехню».

У Білому домі генерал Костянтин Кобець, російський міністр оборони, та його співробітники розгорнули на столі велику мапу Москви та області. На підставі інформації, яку повідомляли телефоном громадяни, їм удавалося точно визначати розташування військових підрозділів, що розгорталися в Москві. Серед інформаторів Кобця були й агенти КДБ, що працювали у військовій контррозвідці.

А тим часом розвідувальні групи з «Альфи» змішалися з натовпом і знімали відеокамерами входи до Білого дому та засоби безпеки. О 14-й годині генерал-майор Віктор Карпухін, командир групи «Альфа», приніс один із відеофільмів до Міністерства оборони, й на засіданні за участю командувача сухопутних військ генерала Валентина Вареннікова та командувача повітряно-десантних військ Павла Грачова було віддано наказ про штурм Білого дому. Згідно з планом, десантники під проводом генерал-майора Олександра Лебедя разом із ОМОНом мали взяти штурмом восьмий під’їзд і розчистити шлях для групи «Альфа», яка потім піднялася б ліфтом на п’ятий поверх, де розташовувався секретаріат Єльцина. Війська, залишені ззовні, мали обстріляти вікна, щоби відволікти увагу, коли «Альфа» ввірветься до секретаріату, знешкоджуючи охорону і вбиваючи російських керівників. Штурм був