Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Повернувшись із Афганістану, Сергій відчував агресивність, якої не міг пояснити. Він не міг спати без звуків артилерійського обстрілу, його гризло постійне відчуття, що чогось бракує. Пізніше він зрозумів, чого — його автомата. Якось, їдучи потягом з Москви до Ленінграда, він сидів навпроти чоловіка з маленькою донькою. Раптом дівчинка заспівала. Латишев дивився на неї і мимоволі почав посміхатися. Прибувши до Ленінграда, він відчув, що знову став людиною.

Він не мав сумнівів у тому, що вся пролита ним в Афганістані кров виправдовувалася інтересами Радянського Союзу, захистом його південних кордонів. Але коли він почав шукати роботу та житло в своєму рідному Нікополі в Україні, то усвідомив усю свою безправність і безпорадність перед бюрократичними установами. Він бачив, що вони цілком незалежні від нього, що вони не збираються його слухати й що на чолі кожної з них стоїть член комуністичної партії. І він став замислюватися — кого він захищав, воюючи в Афганістані: афганський народ чи лише афганську компартію?

Спочатку в газетах не писали про Афганістан майже нічого. Якщо же згадували про цю війну, то подавали її так, ніби учасниками бойових дій були самі лише афганці. Після великої операції в Панджшерській ущелині, яка коштувала Радянській Армії багатьох життів, радянські газети повідомляли, що ущелину було взято афганською армією.

Мовчання про Афганістан тривожило Латишева, як і непорушність радянського життя. Якась частка його самого залишилася в Афганістані, і він вважав, що боровся за важливу справу, але принесену ним жертву, здавалося, зводила нанівець інертність системи, керованої небагатьма в інтересах небагатьох, без огляду на решту народу. Його дедалі більше охоплювало відчуття, що в Радянському Союзі ніколи нічого не зміниться. Йому здавалося, що важкі поневіряння повсякденного життя перетворили народ на тупоголове стадо.

Коли до влади прийшов Горбачов, Латишев подумав, що нарешті країну очолила чесна людина. У 1986 році у своїй промові у Хабаровську Горбачов заявив, що комуністам не слід боятися критикувати один одного, й Латишеву здалося, що зміни справді можуть початися.

У 1988-му в газетах почали визнавати, що війна в Афганістані велася передусім радянськими військами й втрати були великими. Журналісти почали писати й про жорстокості в Афганістані та про народну підтримку афганського опору. Ця більша відвертість завдала багатьом колишнім воякам психологічної травми.

Переїхавши невдовзі до Москви, Латишев приєднався до однієї групи ветеранів-афганців і там уперше почув про ймовірність того, що він брав участь в аморальній війні. Одного разу йому зателефонував його друг Михайло Шильников, який втратив зір в Афганістані, й розповів, що почув по телебаченню, нібито ця війна була безглуздою. «То що ж, — запитав він у Латишева, — наші солдати гинули дарма?»

Останнім ударом для Латишева стала поява в 1990 році в радянській пресі статей, де припускалося, що Хафізулла Амін, колишній лідер Афганістану, був скинутий не афганською армією, а КДБ. Це означало, що офіційне обґрунтування цієї війни — нібито СРСР увійшов до Афганістану у відповідь на заклик його законного уряду про допомогу, — було брехливим.

Повернувшись до Москви, Латишев пішов до місцевої організації ветеранів і став телефонувати колишнім воякам і запрошувати їх до штаб-квартири. Проте, набираючи номери своїх товаришів і друзів, він усвідомив, що емоційно не готовий битись із заколотниками. Він пролив доволі крові в Афганістані. Він більше не хотів її проливати.

Ці вагання посилилися, коли Латишев поговорив телефоном з іншими ветеранами й відчув їхній страх перед кривавими боями. Дружина одного з них вихопила слухавку й сказала: «Що ви робите? Ви не вбили його в Афганістані, так хочете вбити тут?»

О 6:45 ранку 19 серпня радник Олександра Руцького Валентин Перфільєв прокинувся від телефонного дзвінка. Телефонував близький друг: «Погані новини, старий, владу захопили генерали. Я щойно чув по радіо. Горбачова заарештували».

Перфільєв одягнувся, схопив зі стола списки членів організації «Комуністи за демократію», яку вони з Руцьким створили на противагу наявній комуністичній партії, попрощався з дружиною та синами й попрямував до станції метро «Крилатська», весь час озираючись — чи не йде хтось за ним.

Перфільєв прагнув передусім занести списки до свого кабінету в будівлі російського парламенту, щоби КДБ не заволодів ними й не використав для арештів. Він доїхав до станції «Барикадна» й прибув до Білого дому приблизно о 9:15. Дивно, але будівля була доволі безлюдною. Перфільєв зайшов через головний вхід, пройшов повз сплячого міліціонера та прибиральницю, яка не звернула на нього уваги, піднявся ліфтом до свого кабінету в канцелярії віце-президента на четвертому поверсі й поклав узяті із собою матеріали до сейфу.

У 1970-х роках Перфільєв — обдарований юнак із бідної родини — вступив до Інституту світової економіки та міжнародних відносин (російська абревіатура — ИМЭМО), який тоді був улюбленим місцем навчання дітей радянської еліти. Там він із обуренням помітив наслідки невидимої класової структури. Спочатку його, як вихідця з бідної родини, цуралися та зневажали інші студенти, серед яких були й діти членів ЦК. Однак із часом він потоваришував із деякими з них, і, буваючи в них удома, був приголомшений різницею в рівні життя між ними та звичайними громадянами.

Пізніше, ставши свідком диктатури партійних функціонерів над усіма аспектами радянського життя, Перфільєв часто згадував свої студентські роки. Тоді він сам був членом партії й очолював маленьку парторганізацію в міжнародному банку, де працював юрисконсультом. Він бачив величезну прірву між партапаратом і звичайними партійцями й те, як цей партапарат намагався керувати всіма сферами їхнього життя.

З приходом до влади Горбачова в методах партійної ієрархії мало що змінилося. Партійні функціонери й надалі вимагали беззастережної політичної лояльності, і кожен, хто на тій чи іншій керівній посаді відхилявся від заданого курсу, розплачувався за це звільненням з роботи.

Одного дня в січні 1990 року, гуляючи із собакою, Перфільєв побачив якогось кандидата до російського парламенту, що виступав із мегафоном перед групою людей. Цим кандидатом виявився Руцькой. Після завершення виступу вони познайомились і стали друзями. Обидва тривалий час були комуністами й, обговорюючи ситуацію в країні, виявили, що мають однакову думку щодо потреби радикального реформування партії.

Руцькой переміг на виборах і за рік, 8 березня 1991 року, оголосив про створення парламентської фракції «Комуністи за демократію». Перфільєв зайнявся організацією позапарламентського руху підтримки, чия програма містила вимогу внутрішньопартійної демократизації та констатацію застарілості доктрин Маркса та Леніна і була орієнтована на