Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

— Мандрівка неодмінно буде класною, — усміхається тато Уле.

Класною? З нюхальним тютюном і цивільною непокорою? На якусь мить я подумав, як добре було б завтра прокинутися з сорокаградусною гарячкою. Та згадую, що тато з Анною зібралися на вихідні в літній будиночок, а я ще ніколи не ночував удома сам.

— Ковбаски на грилі й розповіді про привидів… — мрійно веде далі тато Уле.

— Ночівля у новому спальнику, — додає Уле.

Його мама всміхається і каже з ледь помітним тремтінням у голосі.

— Ти ж припильнуй за ним, Антоне!

Вона ховає свою тривогу за сміхом, ласкаво скуйовджує Уле чуприну.

Але я її добре знаю. Знаю, що попри веселий сміх, вона говорить дуже серйозно.

Того вечора я розмовляю з Іне зі своєї кімнати. Бо ж від’їжджаю на кілька днів.

— Гарне шоу? — починаю я своїм екстремально веселим голосом, бо, коли востаннє назвав її безвідповідальною, повівся екстремально по-дурному.

— Дуже гарне! — усміхається з екрана Іне. — Мартін фантастичний!

І навіщо я питав? Звісно, Мартін фантастичний, навіть, мабуть, божественний. І все ж намагаюся зберегти добру міну. Намагаюся вигадати запитання, на яке буде приємна відповідь.

Та Іне, на жаль, мене випереджає.

— Гадаю, його запросять на проби для головної ролі.

Головної ролі? Тільки ж не кажи, що його запросять у Голлівуд. Або ні, таки скажи!

— Яка головна роль?

— У «Grease».

Мартін? Ґрис? У ролі крупи? Мої брови повзуть догори.

— Grease, — повторює Іне, довго карбуючи англійське «р-р». — Мюзикл. У школі.

Раптом до мене доходить: «Grease» — це мюзикл, про який розповідала Уте, в якому братимуть участь учні всієї паралелі і для якого ми шили сценічну завісу. За цим мюзиклом був знятий фільм «Бріолін».

— Проби? — перепитую я.

— Так, на роль Денні, — киває Іне. — Мартін ще й співати вміє.

Хо-хо! А чого той хлопака НЕ вміє? Приручати диких левів у савані?

Я знову думаю про природний відбір. Про біцепси Мартіна й про те, що лише найсильніші завойовують дам.

А що, якщо найсильніші відбирають дам в інших?

— Я, до речі, почав тренуватися, — повідомляю я.

Іне запитально дивиться на мене.

— Кубики на животі й усе таке, — пояснюю. — І біцепси, звісно.

Вагаюся, чи задирати рукав светра, але, припускаю, що м’язи ще не дуже наросли.

— Он як? — у голосі ніякого зацікавлення.

Мій запал гасне.

Якийсь час ми мовчимо, доки я кахикаю й озиваюся першим.

— Що ще в тебе нового?

І ЛІС, І ЖУВАЛЬНИЙ ТЮТЮН, І ГРА У «ЗАЙВОГО»

— Ми на місці, дітки!

Батько Енергійного Ейвінна широко всміхається і розводить руками, демонструючи нам три старі хатинки зі зрубу.

Мандрівка класу вже доконаний факт. А я почуваюся геть розбитим.

Направду, ніяк не вкладається у голові, чому всі хатинки в лісі стоять на самій вершині пагорба. Чому не в затишному видолинку біля підніжжя, га?

Бо мушу зізнатися: вчорашнє тренування не минуло безслідно. Ніяких видимих здобутків, на жаль. Сьогодні вранці у ванній я не зумів розгледіти ані однісінького м’яза на тілі з натяком на збільшення. Зате відчуваю кожнісінький, можете мені повірити! Литки болять за кожний кроком, доводилося обходити щонайменший камінець, який стирчав із землі щонайменше на десять сантиметрів.

Руки болять ще гірше. Почуваюся мов С-3 РО із «Зоряних воєн», отой золотий робот. Гадаю, він, як і я, не міг випростати руки.

Іншими словами, наявні усі передумови для провальної мандрівки.

І не лише моє тіло влаштувало саботаж. Учора ввечері тато ходив до комори, знайшов мій спальник. Сморід плісняви жахливий.

— Ми скоро гратимемо в прекласнючі ігри! — вигукує мама Сари голосом ведучої дитячої телепрограми. — Але спершу знайдемо свої кімнати й поїмо!

Пер стоїть збоку й лише киває. Цікаво, це була його ідея чи організаторів з групи комфорту поселити нас з Уле разом?

Уле радісно всміхається, побачивши нашу кімнату. На нещастя, Сіндре теж бачить її мимохідь, протискаючись вузьким коридором з великим наплічником на спині.

— Двоспальне ліжко! — гигоче він. — Ото пощастило тобі, Антоне!

В одному великому ліжку з Уле! Більшої катастрофи годі собі й уявити.

Сіндре стишує голос.

— Я теж невезучий. Мушу ділити кімнату з очковою зміюкою.

— О-о! З Ейвінном?

Ззаду підходить Карл.

Сіндре киває.

— Бісові організатори! Ще й ІГРИ придумали! Що за дурня!

Карл плескає себе по кишені й хитро підсміхується.

— Добре, що я маю трохи… втіхи.

І хлопці сунуть далі.

А я стою посеред кімнати з задубілою дурненькою усмішкою на губах.

Я анітрохи не втішений тим, що Карл ховає у кишені.

— Тато навчив мене однієї історії про привидів, — Уле сидить на краю ліжка з радісною міною на мармизі. — Розповім її, коли сидітимемо ввечері навколо багаття. Тато каже, що я тією історією налякаю усіх дівчат до півсмерті!

— Чудово, — буркаю я, думаючи про зовсім інше; трохи вичікую, щоб Карл із Сіндре встигли далеко відійти й шепочу: — Але ж ти не забув про мову тіла, правда?

Уле киває.

— Я збирався напустити розумного вигляду за підвечірком. З головою набік…

Я з сумнівом дивлюся на нього. Боюся, усе піде шкереберть, як і з його іржанням на баскетбольному майданчику.

— Може, буде ліпше, якщо я… покерую, — кажу я.

— Чим покеруєш? — дивується Уле.

— Твоєю мовою тіла… Підказуватиму, як ліпше в певній ситуації, — пояснюю я і додаю: — Бо НЕ завжди розумний вираз обличчя пасує до моменту.

Ми підвечіркуємо домашніми канапками надворі за великим столом. Я не надто керую мовою тіла Уле. Жую свої хрусткі хлібці й боюся. Трохи Улиної мови тіла, але найбільше Карлової кишені.

Уявляю собі грудки чорної маси в бляшанці з жувальним тютюном і те, як з величезною імовірністю доведеться запихати його під губу на очах у крутих хлопців.

Але так, мабуть, укладений світ. Іноді доводиться жертвувати чимось взамін на захист зграї. Можу закластися, що звірі завжди так поводяться.

Я глибоко зітхаю, проте так, щоб ніхто цього не завважив, і уявляю своє довге життя у тютюновій залежності.

Та раптом, зненацька, бачу вирішення проблеми. Воно таке очевидне, аж мені смішно стає.

— Це твій виноград, Уле?

План нашого перебування, укладений групою комфорту, такий щільний, що ми відразу після перекуски починаємо грати в «зайвого». А що погода чудова, забава відбуватиметься надворі.

Очікування задоволення аж ніяк не захмарні. З будиночка всі починають виносити стільці на горбкуватий моріжок. Хтось стогне:

— Та це на дитячий день народження схоже…

Тієї миті втручається Ніна.

— А я знаю дещо ЗНАЧНО веселіше!

Тато Енергійного Ейвінна скептично дивиться на неї, але Ніну не спинити.

— Хай лише хлопці бігають навколо стільців! А коли музика затихне, вони виберуть собі дівчину й ВІДНЕСУТЬ її на руках до своїх стільців.

Кажучи це, Ніна не зводить погляду з Сіндре.

— Та-а-ак! — захоплено кричить Вікторія, а за нею — усі круті дівчата з класу. — Чудо-о-ова ідея!

Організатори з групи комфорту переглядаються між собою. Але дівчата вже взяли справу в свої руки. Сіндре нишком нюхає себе під пахвами, думаючи, що цього ніхто не бачить.

Я ж нічого такого не роблю. Цієї миті мені найбільше хочеться, щоб сувора група комфорту наполягла на своєму й НЕ піддалася на провокації учнів. Бо одна справа носити дівчаток у молодшій школі, коли хлопчики й дівчатка приблизно однакові за зростом та вагою, чи навіть у найстаршій школі, коли більшість хлопців поставали