Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

— Емма? — тато розглядається на всі боки.

Родина за столом теж розгублено розглядається. Судячи з усього, ніякої Емми вони не бачать.

Тато блискавично виймає з мішка ще один подарунок.

— Генрік?

Родина німа, як і індичка на столі.

Ще один подарунок.

— Може, Андерс?

Тепер німіє тато. І раптом усі розуміють. Ми помилилися помешканням! Тато вдає різдвяного гнома в цілком чужій родині.

Усе миттю стає на свої місця. Відсутність щасливих співів і соціальних антен. Прискіпливі погляди, господиня дому з її нервовим сміхом, коли тато заговорив про наречену гнома, яка кудись запропастилася.

Лише одне не викликає сумніву: цій родині бракує почуття доброго гумору.

Тато вже не сміється. І не говорить. Мовчки закидає мішок на плечі й швидко рушає до дверей.

Лише його помічникові здається, що треба таки щось сказати наостанок. Але йому теж бракує слів.

— Дякуємо за все, — затинаючись, белькочу я, перш ніж за нами хряснуть вхідні двері.

Знайти потрібне помешкання ну зовсім не важко. Воно в коридорі навпроти. Удруге цього вечора тато глибоко вдихає і дзвонить у дверний дзвінок.

Правильне помешкання! Двері відчиняє Анна. Чи радше наречена різдвяного гнома, але її легко впізнати навіть під маскою.

У вітальні за столом, на квітастій канапі, сидить рядочком уся родина. Певно, давно чекає… Діти, на щастя, ще не плачуть…

Тато ціпеніє, стоїть безпорадно посеред кімнати з мішком у руках і розглядається навсібіч. Він не каже «я пожартував», як пропонувала йому Анна. Він дуже довго зовсім нічого не каже.

Я починаю тривожитися. А якщо в тата паніка? Або ступор? А якщо він оце зараз знову рвоне до дверей з мішком за плечима?

Тієї миті, коли я вже намірився копнути його в литку, тато, на щастя, опритомнює.

Щоправда, не цілком так, як очікувалося. Бо чомусь не пірнає рукою у мішок за подарунком. Натомість виймає щось із кишені. І… стає на коліно!

А це що таке? Тато захворів? Ми налякано дивимося на різдвяного гнома — гномова наречена і я.

Нарешті тато подає хоч якийсь звук: кахикає. Отже, не зовсім непритомний! Хоча голос тремтить.

— Перший подарунок нинішнього вечора… гномовій дамі, — промовляє він, простягаючи руку.

Подарунок без обгортки. На татовій долоні лежить маленька коробочка, він її відчиняє і питає:

— Чи не забажала б… собі… пані гномова… стати моєю дружиною?

За цим столом теж западає німотна тиша.

Жінка, котра, без сумніву, є Анниною сестрою, завмирає з виделкою у повітрі. Діти завмирають з роззявленими ротами. Усі заворожено дивляться на золоту обручку в коробочці. Куплену в ювелірній крамниці поруч із «Маленькими помічниками Амура».

То ось якої нагоди вичікував тато, думаю я. Святвечора!

Анна теж завмирає. Маска на обличчі й далі всміхається, неможливо побачити її справжню реакцію на несподівану пропозицію різдвяного гнома. Та раптом з-під пластмасової маски долинає голосний схлип. Анна каже до невпізнання зміненим голосом.

— Пані гномова… — і хлипає знову.

— Що? — нервується гном.

Анна сміється і плаче водночас.

— …дуже-дуже бажає стати твоєю дружиною!

Вона кидається в обійми різдвяного гнома, той не втримує рівноваги, падає на мішок з подарунками, і ось уже обоє борсаються у подарунках, сміхах і плачах.

Діти ще більше витріщають очі. Здивовані, витягують шиї, щоб ліпше бачити, як різдвяний гном і його пані колінкують на підлозі в своїх червоних убраннях.

Дивина: діти не плачуть, що досі не отримали подарунків. Зате плачуть дорослі. Сестра Анни втирає очі брудною серветкою, а тато дітей трубним звуком сякає носа.

Час перебирати відповідальність на себе. Я піднімаю з підлоги мішок.

— Хто тут у нас чемні дітки? — питаю я.

І доки гноми обіймаються і обіймають усіх присутніх, троє діток всідаються навколо хлопця із загіпсованою рукою.

Ну, я ж помічник різдвяного гнома, як не як.

Чудернацько якось усе завернулося: це шкільне півріччя я почав з палким бажанням бути комахою. Таким собі крихітним термітом, що непомітно вливається у рій. Абиякий Антон, котрий мусить знайти своє місце, де він міг би бути самим собою, — у рої чи зграї, яка захищатиме його.

І я його знайшов, у своєрідний спосіб. І місце, і зграю. Уперше в житті я почуваюся майже крутим.

І ще: я наче роздвоєний, розполовинений, бо нарешті збагнув дещо важливе — зграї бувають різні. Зграї, де треба стати іншим, щоб пристосуватися, і зграї, де можна залишатися собою. Тож вибрати легко…

І найважливіше: існують і беззграйні. Ті, що слабші або інші. Є такі, що потребують допомоги, аби приєднатися до зграї чи… їй протистояти.

Тому я навіть трохи пишаюся, бо став тим, хто може допомогти. Я, Антон Альбертсен!

От навіть руку зламав, щоб комусь було добре.

Час від часу зграї міняються. З’являються нові члени, які їх змінюють. Змушують, наприклад, їсти броколі або гупають у двері, коли хтось застряг у туалеті.

Але зміни теж можуть бути позитивними. Які от доводять до сліз тата за маскою різдвяного гнома чи змушують хлопчика з великими вухами відчути, що хтось його таки розуміє.

Таке життя… Воно не стоїть на місці.

Ще одна зміна мені подобається: у новій зграї можна вести старий триб життя у новий спосіб. У Святвечір, як ось зараз. За нашим столом зі старим саморобним різдвяним гномиком посередині. З татом і Анною, у яких досі волого блищать очі, і з Сіґне Салвесен, яка накладає в тарілки гори квашеної капусти.

Я тримаю одною рукою запечені реберця, очі сльозяться від зворушення, а я думаю про все гарне в моєму житті.

Про Уле й Кароліну, про Іне, яку я кохаю, і про Мартіна, який раптом почав мені подобатися. Хочу, щоб усі почувалися щасливими на Різдво. Навіть Сіндре з Карлом і Ґейр у зелених штанах.

Хай би як дивно це звучало…

Найдивніше, що трапилося цієї осені, те, що я почав її з бажання обернутися щонайменшою комашкою, а закінчую бажанням стати одним із найбільших звірів.

Ні, не наймогутнішим і найгрізнішим. Не таким, що виборює собі місце в зграї силою накачаних м’язів. А таким, що бере найслабших досередини й захищає їх від небезпек.

З-поміж усіх істот на Землі хотів би найбільше стати слоном…

Примітки

1

Бюнад — норвезький національний стрій, обов’язковим атрибутом якого є брошка-сьольє, що символізує сонце. — Прим. пер.